Вадим Кожевников - Щит і меч

— Звісно, Ельзи, — зажурено підтвердив Вайс. — У неї було біляве волосся, голубі очі, вона накульгувала на ліву ногу — покалічила її в дитинстві, невдало плигнувши з дерева.

— Стандартний портрет. Та нічого не вдієш, коли такий був і оригінал, — знизав плечима Бруно. Потім сказав діловито: — Ну ви, звісно, догадалися, візит невідомого і діалог про вашого батька мали суто тренувальний характер, як, до речі, і наша сьогоднішня зустріч. — Подав руку, піднявши тірольського капелюха з обвислою пір'їнкою, церемонно попрощався: — Ще раз засвідчую свою повагу, — і пішов у темряву, важко чалапаючи по калюжах.

О другій годині ночі, коли Вайс проходив повз будинок професора Гольдблата, все місто немов потонуло в темряві, світилося лиш одне вікно цього будинку. І звідти долинали звуки рояля. Вайс зупинився біля залізних ґрат, що оточували професорів будинок, закурив.

Дивно скорботні і гнівні, особливо виразні в тиші звуки лунали у вогкому тумані вулиці.

Вайс згадав, як Берта одного разу сказала Генріхові:

— Музика — це мова людських почуттів. Вона недоступна тільки тваринам.

Генріх усміхнувся:

— Вагнер — великий музикант. Але під його марші колони штурмовиків вирушають громити єврейські квартали…

Берта, пополотнівши, мовила крізь зуби:

— Звірі в цирку теж виступають під музику.

— Ти вважаєш наці мерзенними людьми й дивуєшся, чому вони…

Берта перебила:

— Я вважаю, що вони ганьблять людей німецької національності.

— Одначе, — вперто заперечив Генріх, — не хто-небудь, а Гітлер зараз диктує свою волю Європі.

— Європа — це і Радянський Союз?

— Але ж Сталін підписав пакт з Гітлером.

— І на підтвердження свого миролюбства Червона Армія стала на нових кордонах?

— Це був хитрий фокус.

— Радянський народ ненавидить фашистів!

Генріх зневажливо знизав плечима.

Берта промовила гордо:

— Я радянська громадянка!

— Поздоровляю! — Генріх насмішкувато вклонився.

— Так, — сказала Берта. — Я приймаю твої поздоровлення. Німеччина викликає зараз страх і огиду у чесних людей. А в мене є тепер вітчизна, і вона гордість і надія всіх чесних людей світу. І мені просто шкода тебе, Генріху. Я повинна ще дуже високо піднестися, щоб стати справжньою радянською людиною. А ти повинен дуже низько опуститися, щоб стати справжнім наці, що ти, до речі, й робиш досить успішно.

Вайс змушений був тоді піти разом з Генріхом. Він не міг лишатися, коди його друг демонстративно підвівся й попрямував до дверей, пошкодувавши, що Берта сьогодні занадто нервозно настроєна.

Та коли вони вийшли на вулицю, Генріх вигукнув з відчаєм:

— І навіщо я поводився, як останній негідник?

— Так, ти точно визначив свою поведінку.

— Але ж дівчина мені подобається!

— То чому ж ти так дивно виявляєш свою симпатію?

Генріх нервово пересмикнув плечем.

— Я думаю, що було б нечесно приховувати від неї мої переконання.

— А те, що ти казав, — це твої справжні переконання?

— Ні, зовсім ні, — зітхнув Генріх. — Мене мучать сумніви. Та коли припустити, що я такий, яким був сьогодні, чи зможе Берта змиритися з моїми поглядами заради любові до мене?

— Ні, не зможе, — з таємною радістю сказав Вайс. — На це ти не сподівайся. Ти сьогодні спалив те, що тобі слід було спалити тільки перед від'їздом. Я так думаю.

— Можливо, твоя правда, — покірно згодився Генріх. — Я щось спалюю в собі і втрачаю це безповоротно.

Дорогою вони мовчали. І тільки біля свого будинку Генріх спитав:

— А ти, Йоганне, тобі нічого спалювати?

Вайс помовчав, потім відповів обережно:

— Знаєш, я гадаю, що мені скоріш треба було б наслідувати тебе такого, яким ти став, аніж того Генріха, якого я знав раніше. Але я цього не зроблю.

— Чому?

— Я боюсь, що стану тобі неприємним і втрачу друга.

— Ти хороша людина, Йоганне, — сказав Генріх. — Я дуже радий, що знайшов у тобі такого щирого товариша! — І довго не випускав Вайсову руку.

Дощ переставав, небо яснішало, а музика звучала з більшим гнівом і пристрастю. Йоганн ніколи не чув у виконанні Берти цієї дивно хвилюючої мелодії. Він силкувався згадати, що це, й не міг. Нарешті повільно відійшов од ґрат, кинув недокурок і попрямував до авторемонтної майстерні.

Ранок був сухий, чистий.

Парки, сквери, бульвари, вулиці Риги, здавалось, освітлювалися багряним кольором яскравого листя дерев. Силуети будинків виразно вимальовувалися в синьому просторому небі з пухнастими хмаринами, що пливли в бік затоки.