Володимир Обручов - В нетрях Центральної Азії

— Промазав! — сказав з жалем Лобсин.

— Ні, влучив, та тільки спохвату, мабуть, помилково всадив у рушницю патрон не з кулею, а з дробом. Підемо, подивимось.

Від круглої кулі рана велика, і на піску мало б залишитись багато крові.

Ми пильно оглянули місце, де паслись коні, знайшли свіжі кізяки і лише кілька краплин крові. Очевидно, я вистрілив дробом і тільки трохи поранив бік чи ногу.

Так через квапливість нам не вдалося роздобути цю рідкісну дику тварину Джунгарської пустині [10] За описом М. М. Пржевальського, дикий кінь, відкритий ним у Джунгарській Гобі, дещо відрізняється від свійського, і тому не можна думати, що це просто здичавілий свійський. Ріст його середній, голова порівняно велика, вуха коротші, ніж в ослів, грива коротка, прямостояча, темно-бура, і чубка, характерного для свійського коня, нема; спинного ременя, тобто чорної смуги вздовж хребта, характерної для ослів і куланів, теж нема. Верхня половина хвоста волохата, без довгого волосся, нижня вкрита довгим чорним волоссям. Тулуб чалого кольору, на нижніх частинах майже білий, а голова рудувата, кінець морди білий. Зимова шерсть досить довга, трохи хвиляста. Ноги порівняно товсті, передні у верхній половині білуваті, над колінами рудуваті, далі вниз чорнуваті і біля копит чорні; задні ноги білуваті і біля копит також чорні; копита круглі і досить широкі. Тримається в найдикіших місцях Джунгарської пустині невеликими табунами від 5 до 15 голів, що пасуться під наглядом досвідченого старого жеребця (Н. М. Пржевальский, Из Зайсана через Хами в Тибет на верховья Желтой реки. Изд. Русск. геогр. общ. СПб, 1883, стор. 41, з табл., Географгиз, М., 1948, стор. 47–48). — Прим. автора. .

Перед заходом сонця ми пішли далі і йшли всю ніч цими пісками, а вранці вийшли до невеликого китайського селища Байдацао, розташованого на краю пісків, уже на рівному степу. Це був невеличкий оазис з сухими руслами, деревами, заростями чию та очерету. Сюди навесні доходить снігова вода з Тянь-Шаню, який уже добре було видно на півдні — височів він високою зубчастою стіною. Над нею далі на захід підносилась двоголова вершина Богдо-Ули, увінчана полями снігів. Та й увесь гребінь стіни був посипаний свіжим снігом.

В селищі пощастило купити свинини, свіжих булочок мо-мо і навіть молока. Китайці ствердили, що в пісках Гурбан-Тунгут водяться дикі коні. Вони показали нам шкуру такого коня. На ній чорної смуги вздовж хребта не було, як і сказав Лобсин.

Від цього села залишалось ще верст з двадцять до міста Гучена. Та ми вирішили туди не заходити, а повернути на схід і вийти там на велику дорогу в Баркуль. Їхали ми тепер без дороги тією ж рівниною з щебенем, на якій згодом стали траплятися пагорки і пасмочка горбів, серед них ярки і улоговини, де-не-де невеликі ущелини. Траплялись джерела з невеликими заростями тростини, чию, шипшини, таволги, а в ущелинах під захистом від вітрів росла навіть дика яблуня з дрібними, але смачними плодами. По цій місцевості без дороги довелось іти тільки вдень. На джерелах ми двічі ночували, а на третій день серед таких же гірок почали зустрічатись люди. Біля кожного джерела можна було побачити одну чи дві китайські фанзи, жителі яких займались землеробством — обробляли поля по дну долин, зрошуючи їх водою з джерела. Але частіше від таких фанз траплялись руїни, бо дунганське повстання не помилувало і цих колоністів на краю пустині.

Цього дня ми вийшли на велику дорогу з міста Гучен в Баркуль, яка тягнеться вздовж підніжжя Тянь-Шаню по його невеличких передгір'ях, і повернули по ній на схід. Високий хребет тепер було видно вже значно ближче, верст за тридцять від дороги, і сніги його вабили до себе подорожнього, якому дошкуляла ще денна спека, тим більше, що ці передгір'я виявились більше неродючими, ніж пройдена місцевість з джерелами, тут і вода траплялась значно рідше. Але сніги на хребті лежали не вічні, а видно було, що вони випали недавно. Влітку весь цей кінець Тянь-Шаню позбавлений снігів. Дорога поступово наближалась до нього, і на п'ятий день дороги від першого китайського селища Байдацао, яке ми зустріли на всьому шляху від Булунтохоя на озері Улюнгур, вона різко повернула на південь до хребта, біля підніжжя якого стоїть Баркуль. Але проживати з караваном верблюдів у китайському місті невигідно — треба платити за корм усіх тварин. А тому ми зупинились, не доїжджаючи Баркуля три версти, на заїжджому дворі невеликого селища, де можна було виганяти верблюдів кожного дня на пасовище в степ і купувати корм лише для коней.