— Тож бо у вас один кінь кульгавий. Як же далі поїдете?
— Тут недалеко улус є, там його залишимо, — відповіли.
Я сподівався, що вони всю ніч не спали і тепер на стоянці здрімнуть, і я встигну забрати коней. Але вони, либонь, мені не довіряли, і один приліг, а другий сидить і розмовляє і за кіньми приглядає, а спати йому, мабуть, дуже хочеться. Так пройшло години з чотири. Я бачу, почне вечоріти, кажу, що пора б їхати, а перед тим ще чаю попити. Той погодився, казанок зігрів, другого розбудив. Я, поки що, свого коня засідлав. Випили чаю, вони стали збиратися. Я дістав з своєї сумки пляшечку і немовби приклався до неї, ковтнув. Вони питають — Ти що це п'єш? Це, кажу, російська горілка, бальзам називається, вона хутко сон розганяє, людину бадьорить. Мені сьогодні до півночі їхати треба. Вони й зраділи: — Почастуй і нас, нам теж довго їхати доведеться. Дуже просить той, що не виспався, наполягає. Ну, я йому налив півчашки, він випив, говорить: «Смачна яка, солодка!» Другий теж просить, я й йому даю, але наче неохоче.
Тут я не витримав, перервав Лобсина.
— Чим же ти їх пригощував і для якої потреби?
— А це в мене були добрі тібетські ліки, міцний сон дають, швидко людину з ніг валять.
— Ось воно що! Тепер я розумію. А то все невтямки, як ти сподівався коней визволити.
— Ну ось, — каже далі Лобсин. — Вони випили і присіли ще коло вогника останню люльку перед дорогою викурити і тут один за одним і звалились, поснули. Я трохи виждав, чи не проснуться, а потім побіг з своєю сумкою до коней, взяв у конокрадів аркан, щоб трьох коней наших вести, зібрав їх, а замість нашого кривого взяв одного з їхніх, такого ж вороного. Сів на свого, а трьох на аркані за собою веду, відв'язав собачку і риссю назад, але тільки зразу повернув до річки і перебрів її на наш бік, щоб слід не скоро знайшли, якщо проснуться зарано.
— Ну й молодець, — сказав я, вислухавши розповідь Лобсина. — Але звідки це в тебе тібетські сонні ліки були і навіщо ти їх з собою взяв?
— Це для варти при золотому руднику було приготовлено про всяк випадок. А дістав я їх у знайомого лами. Тільки тепер через цих конокрадів мало в мене залишилось, невистачить, мабуть, на всіх вартових.
— А я думав, що ти пристрілиш конокрадів з револьвера!
— Ну навіщо марно кров проливати! От коня доброго я в них взяв замість нашого кривого, — так їм і треба!.
— Уявляю собі, як вони лютуватимуть, коли прокинуться! — вигукнув я. — Крадених коней у них забрали і залишили кривого, тож і в погоню тільки один з них може поїхати. А чи скоро вони можуть прокинутись?
— Після цих ліків годин з вісім міцно сплять. Вони тільки зараз прокинулись, ніч глибока, сліду не видно, будуть сидіти до ранку і лаяти один одного за свою необачність. Але давай спати лягати, пізній бо час.
Ця ніч пройшла в нас спокійно, вранці поїхали далі і конокрадів більше не бачили.
У верхній течії ріка Урунгу утворюється з трьох рік — Чингілу, Цаган-Голу і Булган-Голу; перші дві течуть з південного схилу Алтаю, а третя зі сходу вже серед передгір'їв, і в неї справа впадає річка Алтин-Гол — мета нашої поїздки. Тому ми попрямували вгору по долині Булгану. Порівняно з Урунгу, доводилось думати, що ми піднялись уже досить високо; там літо було в розпалі, а тут ще кінець весни і ночі прохолодні. Гаїв з великих дерев не було, береги ріки були облямовані тільки високою шелюгою, зарості очерету і чию траплялись не скрізь. Гори, що оточували долину, були вже високі і бідні на рослинність. Траплялись і юрти монголів, які ще не відкочували на літування, бо не було ще спеки і комарі не надокучали. На Булгані їх взагалі мало.
Ми ночували поблизу юрт і дізнались, що до Алтин-Голу ще половина переходу і що рудник буде далі вгору по його долині, недалеко від впадіння струмка в Булгак, що біля рудника живуть вартові, які в рудник нікого по пропускають.
Наступного дня надвечір ми дійшли до гирла Алтин-Голу. Вгору по його долині йшла стежка, і ми легко знайшли рудник. Долина струмка була не широка, схили ж стрімкі і безлісі, навіть кущів нема. Вартові, очевидячки, поступово винищили все на паливо. Долиною біг чималий струмок, вздовж нього лужки, але дуже потолочені худобою вартових, так що ночувати в сусідстві з ними нам не хотілось. На лужку під горою стояли три юрти, досить благенькі, в них з сім'ями жили вартові. Позаду юрт на нижній частині схилу видно вхід в рудник. Жердинами, приставленими до скелі, він загороджений, жердини арканом перехоплені, одна з одною зв'язані, так що пробратись всередину непомітно і швидко вдень не можна, а вночі собаки голос подадуть. Три великі собаки лежали коло юрт і, коли ми під'їхали, зустріли нас лютим гавканням.
Читать дальше