Карел Фабіан - Чорний вовк

Промисловець важко зітхнув.

— Це я знаю. У «Франкфуртен цайтунг» повно таких випадків. Але я завжди думав, що це пишеться для того, аби відговорити нас від поїздки до Чехословаччини. Та коли й ви так кажете!

Він замислився на мить і враз знову розпалився.

— І це вони називають свободою слова! — Потім, нахилившись до адвоката, спитав: — А звідки у вас відомості про них?

— Немає у мене ніяких відомостей, і їду я туди вперше, — сухо відповів адвокат. — Просто я так думаю. Можливо, ми з вами читаємо одну газету.

— У нас теж досить теревенять, — зітхнув промисловець і, перш ніж знову заснути, пробурмотів, що на цю небезпечну подорож він наважився тільки тому, що хоче з’ясувати, як живуть робітники без капіталістів.

— … Адже, — він позіхнув, — одного чудового дня все це може статися і в нас…

— У нас ні, — суворо заперечив адвокат.

— То я б перебрався до Америки. Якщо переможе Голдуотер… — І він заснув своїм сердитим сном.

Інга сиділа і думала. Її непокоїла одна думка — хоч, здається, й абсурдна. «Сподобатись йому я не могла, — говорила вона собі. — Але він здається мені знайомим. Не люблю, коли люди здаються знайомими, а я не можу пригадати, де їх бачила. Як на сміх. Він схожий на прокурора».

І враз думки зупинились. Інга знову, бачила перед собою зал суду, де судили групу гестапівців. Це може бути один з засідателів того суду. Вона уважно розглядала їх тоді — цих людей треба знати. Але цей, здається, не схожий на жодного з них.

На тому суді, незважаючи на обстановку в Західній Німеччині, гестапівців суворо покарали. Вона знала, що прокурор одержав багато листів з погрозами і якимись пропозиціями, але з’ясувалося, що він непідкупний і не боязкий.

Цей спогад схвилював Інгу.

Автобус наближався до чехословацького кордону, і розмови почали стихати. Тих, хто їхав сюди вперше, гнітив страх.

Чорнявий красень ще раз повернувся і подивився на неї. Інга зрозуміла, що він не захоплюється нею, а вивчає її. Та його очі закривали сині окуляри, які змінювали обличчя. У жодного з засідателів на тому суді не було окулярів. «Я починаю втрачати розум, — занепокоїлася Інга. — Вони все ж таки не можуть знати, що я виїхала сюди. Сумнівно, щоб вони знали. мене, хоч їх ніколи не можна недооцінювати».

Їй спало на думку, чи не їде цей чорнявий до Чехословаччини з тією ж метою, що й вона. «Попереджаю, що вони ні в якому разі не повинні перехопити це, — сказав шеф Герстнер перед самим її від’їздом. — А є відомості, що вони теж охотяться за цим!»

Вона задивилась на красеня. І знову заспокоювала себе. Але в цю мить ще одна думка страшенно схвилювала її.

Дах автобуса був зроблений з зеленого прозорого плексигласу. Навіщо ж тоді в такому приємному освітленні темно-сині окуляри?

Другого дня секретарка районного народного комітету стомлено зітхнула.

— Я вже, здається, допрацювалася. Точно знаю, що заклала в машинку аркуш паперу, а конверт зі штампом поклала на столику, з правого боку. Папір у машинці, а конверта немає.

— Стільки галасу, Геленко, через якийсь конверт, — зауважив референт. — Він був заадресований?

— Ні.

— Ну то що ж сталося, Геленко?

Проте у секретарки були свої турботи. Сиділа і підраховувала на пальцях:

— Тут був той Кадержабек, що хоче їхати до Відня, потім Лазнічка — у квартирній справі, я послала його в п’яту кімнату, потім якась… Інженер з Мюнхена, іхтіолог, потім Кроупа… Ні, я таки божевільна…

— Геленко, хіба то так важливо?

Вона спохмурніла.

— Ні, це просто прикро — самій собі здаватися божевільною.

За вікном ішов та й ішов дощ.

А через два дні солдат Кучера ніс листа з штампом районного народного комітету. Завернув до халупи одного лісоруба, кинув листа на стіл.

— Урядові справи — дуже неприємні справи, — засміявся він ще в дверях. — Але вам, пане, не може писати ніхто інший, крім уряду.

Він сів за стіл, з якого стирчали гвіздки.

Лісоруб здивовано дивився на лист.

— А якщо це не мені? — пробурмотів він.

Потім розірвав конверт. На його обличчі ще була недовіра. Та коли прочитав кілька рядків, у нього раптом затремтіли руки. Важко навіть було повірити, що такі великі руки можуть тремтіти.

Він швидко прикрив долонею листа і повернувся до солдата.

— А ти чого заглядаєш, га?

Солдат Кучера проковтнув слину. Він і не думав заглядати, він тільки стежив за мухою, яка сіла на край листа і почала на ньому чепуритись.

— Я… бога ради… — почав він.