Карел Фабіан - Чорний вовк

Чудово пахнув ліс, скрізь панував спокій і мир. У воді тут і там скидалася риба — тут був риб’ячий рай. І жодного рибалки.

А по той бік кордону знову йшли двоє прикордонників з недисциплінованим собакою.

Ліза думала про всю цю історію з дротом. Власне, те, що один був за дротом, а другий перед дротом, ще нічого не означало. Вона, звичайно, не наважилася б пролізти крізь дріт. Треба бути божевільним, щоб через пса — хай навіть дуже гарного, про це нема й мови — рискувати життям.

Але все ж Ліза не була певна, що вся ця історія, коли б вона погодилася відповісти взаємністю чужинцеві, — що вся ця історія сподобалася б її хазяїнові. Існує тверде правило: що за дротом — з тим не жартуй.

Вона зразу ж трохи підправила цю думку: все це стосується людей, а не собак. І тим наче дозволила цьому чорному дияволові з чужої сторони увійти в її серце.

Недбало звела голову — просто так, ніби зацікавилась чимсь у кроні старої ялини. Нічого там не було, з її боку це був просто маневр. Вона вміла уважно вдивлятись обома очима в одне місце, стежачи тим часом куточком ока за виразом обличчя хазяїна.

Але він теж умів так робити, і обоє знали це.

Її хазяїн мав звичайний вигляд, який буває у кожного провідника на звичайному обході. Обличчя в нього було не дуже зосереджене, адже на кордоні останнім часом абсолютно спокійно.

Провідник думав про свою Єву і про те, що довго вже нема від неї теплого листа. І в кожному листі вона шле вітання його другові. Не подобалося йому це.

Пройтися б зараз із нею цим берегом, коли б тільки не було там того дроту. Бо погано коханню під колючим дротом.

— Тобі Єва теж подобається? — спитав він стрільця і скоса глянув на нього.

— Але ж це твоя дівчина, — непевно відповів стрілець.

— А якби не моя?

— Вона красуня, — мовив стрілець, хоч не хотів розсердити свого друга, навпаки, хотів приховати захоплення в своїх словах. — Але, як на мій смак, то вона дуже сувора. Їй не вистачає почуття гумору. Так-так. Жінка не повинна ставитися до всього так серйозно. У жінки мають бути якісь слабості.

— Чому?

— Щоб ми могли їм потім прощати. Це ж дуже погано, коли жінки тільки прощають нам.

— Ти ще довго збираєшся філософствувати? — роздратовано спитав провідник.

— … І щоб іноді було за що їх полаяти, — пробурмотів ще стрілець.

— І все ж таки ти б схопився за неї обома руками.

— Якби вона не твоя дівчина.

На кордоні було спокійно.

Сонце ще не зайшло. Дозорці на вежах оглядали в біноклі всю навколишню місцевість.

Лізі здалося, що в її хазяїна трохи звелися куточки губів, наче йому хотілося всміхнутись ї водночас він намагався цю усмішку стримати.

Він трохи відпустив поводок — сантиметрів на десять.

— Ох і хитра ж ти бестія, хоч нема тобі й двох років, — докірливо прошепотів провідник.

Ліза знала, що тепер він звертається до неї, і трохи нахилила голову набік. Їй на мить здалося, що на обличчі хазяїна з’явився якийсь пустотливий вираз, але того не могло бути. Ліза прекрасно розуміла цей тихенький шепіт і особливий, низький тембр голосу хазяїна. Їй стало соромно, хоч найгірше було те, що вона не збагне, чого має соромитись. Але опустила очі — хазяїн говорив так, що соромитись — був її обов’язок. Весь її вигляд наче промовляв: подивись на мене, я Щира з тобою, тільки не сердься. Цей чорний красень з того берега зовсім мене причарував. Вона, ластячись, потерлась носом об його ногу.

Потім звела очі на ялину. Звичайно, це була військова хитрість.

— Перестань! Тут ти мене не обдуриш!

Але він таки глянув на крону старої ялини, хоч і знав, що нічого там не побачить. Це вже стало звичкою — куди подивиться хазяїн, туди й пес. І навпаки. Людина і собака тут, на кордоні, живуть одним життям.

Крізь гілля дерев пробивалися широкі промені сонця, що, заходячи, креслило на землі чорні і сліпучо-білі смуги. Начебто сонце, перерізане навпіл синюватими зубцями ялини, вперто стояло на своєму: я ще свічу! Потім його проміння вдарило в кошлатий бук, що ріс неподалік, і теплу землю під ним зробило схожою на тигрову шкуру.

Увага, Лізо! — наче щось попереджало її. Хазяїн наступав на. білий гриб, на маслюки, не звертаючи на них ніякої уваги. А він же завжди з такою охотою збирав їх! Звичайно, вона не знала, як називаються ці гриби, але прекрасно розуміла, по чому ступає її хазяїн. Якщо він їх навіть не помітив, це означало, що в голові у нього зовсім інше. Може, навіть він думає про неї і про того, за дротом.