Владислав Махеєк - Сучасна польська повість

Прогул! Через обніжки, схожі на заквітчані вівтарі, через розлогі рожево-червоні луки до нічим не обмеженої свободи! А потім у ліс, щоб натішитися цією довгожданою свободою.

Не вмовляючись, поволі-поволі побрели ми з Бандою в гущавину. Минувши перші дерева, ми враз заспокоїлись і забули про всі свої незгоди та суперечки, навшпиньках сходили в улоговинку, де ще бриніло відлуння вчорашньої зустрічі. В улоговинку, яка була прелюдією до буйного спалаху чарів молодості. Звідси, з вогкої сутіні, ми підіймалися знову на пагорки, обходячи вітроломи й серцями вслухаючись у різноголосий спів пташок. Але й тут знаходили затишні гніздечка. «О Вандо, як перла з молока і сонця, твоя урода промениста. Я їх нижу в своєму серці, мов сонячний разок намиста».

Це я відновлюю в пам’яті вірші, писані зеленою галузкою в запахущому повітрі…

Я завжди перший покидав зелений притулок, шануючи Вандину соромливість. Правду кажучи, її безпорадність і зворушувала мене, і смішила. Вона була квола, мов новонароджене ягнятко. На селі кажуть: необлизане теля. Але вона швидко набиралася сил. Легко зрозуміти, куди вони були скеровані. В ній знов пробуджувалась поборниця ідеї. Я зійшов на високий пагорок, сонячне проміння ковзало по схилу й пірнало в ядучо-зелену гущавину вільх, переплетених малиною, ожиною та всякою іншою порістю. Зелений намет. Дощ туди не досягав.

— Де ти? — почув я.

— Тут… тут!

— Боже мій! — вигукнула Ванда зляканим голосом. — Де ти?! — І знову: — Боже мій!

— Та що там таке?

— Змія, змія…

— Змія в цьому садку?

У відповідь почулось якесь хлипання. Мої сумніви вмить розвіялись — Ванда не жартувала.

— Відступай! (Військовий термін). Я зараз трісну її по голові! — крикнув я і майнув униз, очима шукаючи підхожу ломаку. От якби прут з ліщини. Гадюки я боявся, але ще більше боявся, що вона вжалить Ванду. «Чи в лікарні є сироватка проти отрути?»

На щастя, тривога була фальшива: я прийняв за плач стримане хихикання. Ось, розхиляючи сплутані гілки та густе листя, показалась весела й задоволена Ванда.

Пригладила долонею розкошлане чорне волосся й відразу поклала її на мою руку, готову вдарити змію. Золотисто-карі очі дивились допитливо і вдячно. Їх колір так чудово гармоніював з густою засмагою личка. Ця гра тонів просто зачарувала мене.

— Чому ти вчора не прийшла? Я не спав цілу ніч.

— Цілу ніч! Як у пісні…

— «Цілу ніч не міг я спати, цілу ніч бузок пахтів».

Ні, таки справді не спав. Я зірвав гілку бузку, всю в росі. І поклав її на подушку біля себе. Я цілував її, наче то було твоє волосся, мокре від дощу. Он воно як, — зітхнув, дивуючись сам собі, — і це я, матеріаліст.

Гілочка бузку притулилась до мене й так проспала до ранку.

Півчі поверталися з костьолу після репетиції й горлали щосили: «Цілу ніч бузок пахтів». А то заводили, перефразовуючи священний гімн: «Вуста, хваліте кусень хліба, ще й маслом мащений як слід, горілки чарку теж хваліте, що вранці добра і в обід». Це співалось на мотив: «Вуста мої, хваліте бога…» Мене вражає оця здатність сільських хлопців і дівчат пристосуватись до всяких обставин: і бога прославили, і для власної втіхи поспівали. Молитви, обійми, присягання… А завтра підуть на збори Спілки сільської молоді.

З виразом муки в очах Ванда відсахнулась від мене.

Але не втекла, як звичайно, тільки поникла вся. Поникла, хоч стояла випроставшись, піднісши руку, немов тримала в ній караючий архангельський меч.

— Як ти можеш? І тобі не сором глупоту видавати за мудрість? Народ? Знаю я робітників. Увечері дудлять горілку, а вранці, йдучи на роботу, бідкаються, що ніколи й помолитись. Теж мені мудрість! — Вона почала передражнювати служниць із села: — «Марисю, налий води рибкам». — «Та вони ж іще, пані, вчорашньої не випили». — «Гелю, не забудь, що завтра неділя». — «Не забуду, наваксую черевики та й піду до костьолу». А те й не в голові, що треба продуктів на обід купити. Ось твій народ! — Розлютившись, вона мені навіть язика показала. Гостренького червоного кінчика. — Ти там зразків шукаєш? То й не дивно, що можеш ударити по голові.

А я батькові брешу: «Він не тільки одягається інакше, а й сам перемінився».

Вона звітувала перед батьком, все життя звітувала.

Ох, що ти наробив! Вандине личко завжди сяяло б радістю й захватом, якби не отой град нагадувань. Ванда бігала б по пагорбах легко, мов сарна, і спинити її могла б тільки втома. Вітерець розвівав би її сукенку, відслоняючи не діткнуті засмагою ноги, щодня я милувався б нею. Коли б над нею не тяжіли всі оті батьківські напучування. Я уникав суперечок з Вандою, боячись за наше кохання. Щоправда, і суперечки ті були одноманітні, як осінній дощ. Без кінця одне й те саме: євреї, націоналізм, великодержавність. Доки ж я міг втовкмачувати їй, що крамар Фелек обдирає селянина так само, як і крамар Йосек, тільки менш чемно?