Тібор Секель: Кумевава, син джунглів

Ми стояли на березі бистрої річки посеред справжнього пралісу. Дерева й кущі були густо переплетені ліанами — довгим і гнучким, як линви, висячим корінням. Перед нами посеред широкої жовтої річки здіймався над водою ніс нашого суденця. Ми дізналися, що причиною аварії був підводний стовбур, який продірявив дно судна. Проте зараз цей самий стовбур підтримував його, не даючи зовсім зануритись у воду.

Ми були в розпачі. Загинув увесь наш багаж, ми опинилися в незнайомих для нас джунглях найдикішої частини Бразілії. До того ж у нас зовсім не було харчів.

Капітан намагався якось підбадьорити нас. Він казав, що завтра ми спробуємо повитягати валізи з судна, а можливо, нам пощастить витягти і саме судно і залатати пробоїну. Тоді, через кілька днів, ми рушимо далі.

Правду кажучи, ми не дуже вірили в таку можливість, однак трохи заспокоїлися.

Гострими довгими ножами — мачете — ми повирубували частину чагарника й очистили досить простору галявину. Посеред цієї галявини ми розвели багаття й посідали навколо нього на пеньках. Одні сушили мокрий одяг, інші грілися.

День уже хилився до вечора. У нас не було чого їсти, і тільки-но ми згадали про це, як одразу відчули голод.

Із глибини джунглів до нас долинали різні звуки й голоси. Очевидно, багато всяких звірів жило в цьому пралісі. Серед тих голосів ми виразно могли розрізнити хрипкий крик якогось птаха, що літав поблизу.

— Це дикий індик — мелеангр. Я пізнаю його голос, — сказав один із пасажирів.

Гілка у нас над головами гойднулася — то опустився на неї цей прегарний птах. Пір’я в нього було брунатне з білими смугами.

— Якби хоч хтось із пасажирів мав рушницю, ми легко підстрелили б його, — сказав один літній добродій. — І тоді у нас була б смачна вечеря.

Та, на жаль, рушниці ні в кого не було.

Усі ми ще дужче зажурилися й похнюплено сиділи навколо вогню.

Зненацька в повітрі щось просвистіло. Почувся різкий крик, і дикий індик з шумом упав прямісінько посеред нашого вогнища. Дехто зі страху попадав зі своїх пеньків на землю, інші голосно скрикнули. Усі ми були вражені цією пригодою і не знали, що й думати.

Наше збентеження ще не минуло, як раптом ми почули сміх. Усі поглянули туди, звідки він линув. І тоді ми побачили, що з гілки спускається на землю індіанський хлопчик. У руці він тримав лук без стріли.

— Я — Кумевава із племені каража. Друзі звуть мене Вава. Індик — смачна їжа. Я підсмажу його. Кумевава ловив рибу, далеко. Хотів напитися води, відчув — вода солона. Одразу зрозумів: десь потонуло судно, що везло сіль. Тоді Вава поспішив, бо люди в небезпеці.

— Невже тільки з того, що вода солона, ти здогадався, що люди в небезпеці? — спитав я хлопчика.

— Старий Малоа каже: «Де бджоли, там і мед».

— Але ж твоє плем’я не любить блідолицих, чого ж тоді ти прийшов?

— Старий Малоа каже: «Хто допоміг людині у скруті — допоміг і собі».

— Це добре, але як ти можеш допомогти нам? Тобі ж, мабуть, не більше як десять років?

— Ні, дванадцять! А Малоа каже: «Рибу вимірюють за довжиною, а людей — за знаннями».

Сказавши це, малий Кумевава зрубав два рогачі, вбив їх у землю обабіч вогнища й почепив на них уже обскубаного й випотрошеного індика.

Плем’я каража, до якого належав Кумевава, було мені добре відоме — я прожив у ньому днів десять усього за кілька тижнів до аварії судна. Про це я сказав юному червоношкірому хлопчикові і навіть пригадав імена кількох чоловіків його племені, з якими встиг заприятелювати. Хлопчик мовчки слухав мене. Коли я скінчив, він промовив:

— Кумевава знає. Ти жив у вігвамі вождя Ватау. Кумевава зразу впізнав. Ти частував солодощами мене та інших дітей.

Тієї ночі ми спали на розстеленому пальмовому листі, якого кожен сам для себе нарізав і намостив якомога зручніше.

Багато незвичних таємничих звуків, що долинали з похмурих джунглів, і неспокій через ту складну ситуацію, в якій ми опинилися, не давали нам спати.

А рано-вранці, на світанку, малий індіанський хлопець розбудив мене й спитав:

— Ньїкучап хоче йти з Кумевавою ловити рибу?

Слово «ньїкучап» мовою його племені означає «бородань»— я в той час носив велику бороду, а в індіанців бороди не ростуть.

Певна річ, я охоче прийняв його запрошення. Цей хлопчина викликав у мене симпатію з першої хвилини.

Кумевава вже приготував свою пірогу — на дні її лежало знаряддя, потрібне для ловлі риби. Воно складалося з лука й кількох стріл та гарпуна, тобто списа, що закінчувався міцним залізним наконечником. Гарпун був прив’язаний довгим мотузком до носа човна — цю зброю застосовують, коли ловлять великих рибин.