Фенімор Купер - Останній з могікан

Співаючи ці рядки, псалміст розмірено підносив і опускав праву руку, кладучи її на сторінку розгорненої книжки, а то нею вимахуючи, аж поки останнє речення геть до слова було проказане з незалежною інтонацією.

Таке порушення лісової тиші й спокою не могло не привернути уваги тих, що їхали попереду. Індіянин пробурмотів Гейвордові кілька слів ламаною англійщиною, а той, у свою чергу, сказав щось незнайомцеві, припинивши враз його музичні вправи.

Хоч небезпека нам і не загрожує, звичайна обережність вимагає подорожувати в цих хащах якомога тихіше. Даруйте, Еліс, що позбавляю вас утіхи, але я мушу попросити цього добродія відкласти свої співи до слушнішої нагоди.

— І справді позбавляєте, — відповіла лукаво дівчина, — бо я ще ніколи не чула, щоб слова й виконання були в такій незгоді, як оце зараз. І я саме розважала над причинами цієї невідповідності, коли ви своїм басом раптом урвали мої міркування.

— Я не знаю, що ви маєте до мого басу, — сказав Гейворд, трохи образившись на зауваження дівчини, — але я знаю, що ваша й Корина безпека мені дорожча за музику хоч би й Генделя [8] Гендель, Георг-Фрідріх (1685–1759) — великий німецький композитор. .

Він замовк і, хутко повернувши голову до гущавини, перевів підозріливий погляд на провідника, що рівною незворушною ходою ступав наперед. Юнак аж посміхнувся сам до себе, — якась лісова ягода зблиснула крізь листя, наче погляд індіянина, що скрадається кущами. Потім він рушив далі, поновивши перервану розмову.

Помилка майора Гейворда полягала тільки в тому, що під впливом своїх юнацьких гордощів він занедбав пильність. Бо не далеко й від'їхала кавалькада, як гілля кущів обережно розсунулось і звідти вигулькнуло людське обличчя з таким лютим виразом, що його лишень дикунське мистецтво й непогамовані пристрасті могли породити. Індіянин пильно подивився вслід подорожнім. Тріумфальним блиском освітилося покрите темною фарбою обличчя лісовика, коли він стежив за рухом своїх майбутніх жертв, зовсім не свідомих небезпеки.

Легкі й граційні обриси жінок миготіли поза деревами на закрутах стежки, за ними видніла Гейвордова постать, а там ззаду неоковирна персона майстра співу. Нарешті за незліченними стовбурами темних дерев уже нікого не стало видно.

Поки Гейворд та його довірливі супутники, нічого не підозрюючи, заглиблюються чимдалі в ліс, дозвольмо собі скористатися авторським привілеєм і перенести місце дії на кілька миль на захід.

Того дня двоє чоловіків забарилося на березі невеликого, але прудкого потоку за годину дороги від табору Веба. Враження було таке, ніби вони на когось чи на щось чекають. Величезне лісове склепіння сягало аж до самого берега річки, нависаючи над водою і забарвлюючи у ще глибші тони темну течію. Сонце вже не так люто пекло, і задушна денна жарота почала спадати, в міру того як випари джерел і потоків підіймалися над верхів'ями дерев і зависали в повітрі. Але в цій самітній місцині тиша панувала непорушна, як то й притаманно сонній духоті американського липня. Лише подеколи чулися тихі голоси цих двох чоловіків, лінькувате постукування дятла, незграйні скрики яскраво-барвистої сойки або ще налягав на вухо глухий шум далекого водоспаду.

Ці слабкі й уривчасті звуки, одначе, надто були вже знайомі лісовикам, щоб відвернути їхню увагу від цікавої розмови. Червоний колір шкіри та індіянська одіж виказували в одному з них тубільця, тоді як другий, одягнений майже так само примітивно, був світліший на шкіру, а лице його, хоч опалене сонцем і потемніле, переконувало, що він європейського роду.

Індіянин сидів край замшілої колоди в такій позі, що дозволяла йому підсилювати переконливість своїх слів спокійними, але виразистими жестами, як то властиво тубільцеві в поважній розмові. Його тіло, мало не зовсім голе, було розмальоване білою та чорною фарбою на жахливу емблему смерті. Гладко виголену голову, що на ній зостався тільки звісний лицарський жмут волосся [9] Північноамериканські вояки вискубували собі волосся з усього тіла, полишаючи саме тільки пасемко на тім'ї, щоб у разі їхньої невдачі ворогові легше було зняти скальп. Цей скальп був єдиним дозволеним трофеєм, тим-то здобути його вважалося більшою перемогою, аніж убити супротивника. В декотрих племенах почесним було скальпувати мертві тіла. ЦІ звичаї вже майже зникли серед індіян надатлантичних штатів. (Прим. авт.). , прикрашало одне-єдине орлине перо, вплетене в той жмут і обвисле на ліве плече. Томагавк і ніж до скальпування, англійського виробу, стриміли в нього за поясом, а коротка військова рушниця, того типу, яким білі озброювали своїх союзників-тубільців, недбало лежала на голому мускулястому коліні. Широкі груди, добре розвинене тіло і поважна постава цього войовника свідчили, що він дійшов зрілого віку, але не виказував ще жодних ознак наближення старості.