Фенімор Купер - Останній з могікан

Скоро тільки трохи вляглося перше збудження від несподіваної появи «шанованого всіма старого, як з уст в уста прокотився шепіт: «Таменунд». Магуа не раз чув про цього мудрого й справедливого делавара, якого поголос наділяв рідкісним даром спілкуватися і Великим Духом. Певно, саме ця слава спричинила те, що потім білі загарбники давньої іидіянської землі перенесли його ім'я, дещо змінене, на гаданого святого — охоронця всієї величезної держави [31] Американці часто називають свого святого-охоронця Тамані, перекручуючи ім'я славетного індіянського ватага, що про нього тут мовиться. Про характер і силу Таменунда збереглося чимало переказів. (Прим. авт.) . Отож гуронський ватаг поспішив витиснутись на кілька кроків з юрби, аби ближче приглянутись до рис людини, слово якої мало так багато заважити в його планах.

Очі старого були заплющені, мовби він втомився так довго дивитись на егоїстичні людські пристрасті. Шкіра його не таку мала барву, як у більшості навколишніх, була-бо густіша й темніша, і то завдяки цілому плетиву тонкого татуювання, що помережало йому чи не все тіло. Без уваги проминувши очима постать Магуа, хоч той і виступав із натовпу, Таменунд сперся на своїх двох достойних товаришів, зійшов на підвищення й сів серед свого люду з гідністю монарха і виглядом батька.

Великою шанобою та любов'ю повітало плем'я появу цієї людини, що, здавалося, більше належить уже до іншого світу. Спливла довга хвиля мовчання, перше ніж найповажніші ватаги вирішили підвестись і, підходячи поодинці до патріарха, побожно клали, собі на голову його руки, наче прохаючи благословення. Молодші вдовольнялися тим, що тільки торкалися його одежі або ж підходили ближче — бодай подихати тим самим повітрям, що й цей муж, такий старий, справедливий і хоробрий. Та й на це наважувались лише визначніші з молодих вояків. Решта плем'я щаслива чулася вже тим, що могла дивитись на цього достойника, поважаного і любленого. Віддавши належну шану, ватаги повернулись на свої місця, і глибока тиша огорнула весь табір.

Трохи перегодом кілька юнаків, яким один із супутників Таменунда щось наказав пошепки, підвелись, вийшли з натовпу і вступили до хатини, що від самого ранку привертала загальну увагу. За хвилину вони показалися знову, ведучи з собою на судилище причинців усіх цих урочистих сходин. Юрба розступилася й, пропустивши їх, замкнулася навкруг широким і щільним поясом людських тіл.

Кора стала попереду інших бранців, свої руки ніжно сплівши із сестриними. Байдужа до страшних і погрозливих облич індіян довкола, ця шляхетна дівчина не зводила погляду з поблідлої і стривоженої Еліс. Обік сестри стояв Гейворд. У цю непевну годину він настільки перейнявся. долею обидвох, що ледве чи міг би сказати, за кого з них переживає більше. Соколине Око, з поваги до своїх вищих рангом товаришів, пристав трохи ззаду. Анкеса з ними не було.

Коли запала цілковита тиша і так збігла хвилина ваговитої мовчанки, один з двох старих ватагів при боці патріарха підвівся й запитав уголос, зовсім не зле вимовляючи англійські слова:

— Котрий з моїх бранців Довгий Карабін?

Ані Данкен, ані розвідник не відповіли. Перший, однак, обвів поглядом темний і мовчазний натовп і мимохіть аж сахнувся, побачивши злостивий вид Магуа. Він одразу збагнув, що лукавий гурон якось причетний до цих зборів, куди їх приведено, і вирішив зробити все можливе, щоб розладнати його підступні плани. Він уже раз був свідком найбільшої покари в індіян, і боявся, щоб його товариша не вибрали на другу таку жертву. Не мавши часу довго розмірковувати, він раптом поклав собі за всяку ціну врятувати неоціненного друга, хоч би й життям своїм поваживши. Але ще не встиг він нічого сказати, як запитання пролунало вдруге, голосніше й чіткіше вимовлене.

— Дайте нам зброю й місце он там під лісом, — згорда відповів Гейворд. — Наші вчинки самі за нас скажуть.

— Отже, це той вояк, що ім'ям його наші вуха повні! — обізвався ватаг, зацікавлено оглядаючи молодого офіцера, як то ведеться, коли вперше бачать людину, що зажила бучної слави, — заслугами своїми чи силою випадковості, чеснотою чи злочинством. — Що привело білого чоловіка до табору делаварів?

— Потреба. Я шукав харчу, притулку й друзів.

— Цього не може бути. В лісі повно дичини. Вояцька голова не потребує іншого притулку, як погідне небо, і делавари вороги англійцям, а не друзі. Ні, язик твій говорив, але серце мовчало.