Василь Сліпачук: Родовичі

А з града назустріч княжій дружині вже йшли люди, сміялись і плакали, обіймали воїнів. Княгиня Ольга, хоч і квола, теж вийшла аж до брами. Стояла, обіпершись на палицю, оздоблену коштовним камінням, в оточенні бояр і челяді. В очах задума і тривожне очікування. Тільки одна вона дивилася у той бік, до попід обрієм ще диміла хмара куряви. Стара володарка ніби передчувала, що Руській землі ще доведеться зазнати багато лиха. Ще не раз топтатимуть пожні копита диких кочівників, палатимуть у пітьмі нічній хижі русичів, мов велетенські смолоскипи, кропитимуть невтішними слізьми степові шляхи бранці. Але бачила вона і руські полки, що стіною стають на захист свого краю…

Воїни побачили княгиню і рушили до неї. А біля брами — вир людський. Гамірно, голоси сплітаються, і радісний сміх перекочується у натовпі, Росько йде поруч з тисяцьким. Той тримає руку на його плечі, інколи спотикається і важко навалюється на хлопця.

Кияни вклоняються Перегуді, величають його богатирем усіх руських земель. Про хлопця, який крокує поруч з ним, перепитують один одного. Хтось упізнає огнищанина і голосно сповіщає:

— Це той отрок, що пробіг уночі печенізьке кочовище і привів дружину Претича нам на поміч!..

— Він порятував нас від загину…

— Нехай княгиня обдарує його!..

Росько схоплює ці слова, і гордість переповнює його груди. Ніяковів і поглядав спідлоба. Зустрічав вдячні погляди, а сам так хотів відшукати у натовпі знайоме обличчя. Щоразу, коли дівочий погляд падав на нього, серце шалено вигупувало в грудях…

Тисяцький зупинився перед володаркою, мовчки схилив голову.

Тихо промовила княгиня:

— Дяка і шана тобі, Перегудя, від мене і мого сина, князя київського Святослава, за те, що порятував чада його, а моїх онуків… І тобі, дружино вірна, і тобі, отроче з огнищанського роду, моє ласкаве слово…

Кинула погляд знову туди, де була хмара куряви, але вітер уже розвіяв її. Ольга вдоволено кивнула своїм думкам, повернулася й пішла в град. Слідом вливалися широким гомінливим потоком київський люд, дружинники. Росько теж подався за ними, похнюплений і засмучений, бо ніде не міг знайти своєї Літани. Розпач і туга охоплювали його від думки, що, може, її у граді зовсім немає, що уже ніколи не зустрінеться з нею. Не знатиме навіть, куди йти і де її шукати. Якою ж стежкою пішла вона у світи? І куди тепер проляже його стежина? Невже ніколи вони не зійдуться?

І раптом він зупинився, бо йому вчулося… Ні, ні, не вчулося! Справді його кликав голос, наймиліший у світі:

— Роськ-о-о-о!.. Роськ-о-о-о!..

Літана бігла до нього, і люди розступалися перед нею. А для Роська в цю мить увесь світ: сонце, небо, річка, дерева і град — умістилися в її зеленкуватих очах. Схопили одне одного за руки так міцно, що ніякій силі було не роз’єднати їх.

— Ти дужо змарнів, Роську! І ти так довго йшов до мене!.. — сказала вона.

— Бо неблизька була дорога… — відповів він. — Я пройшов усі наші землі. Але я подолав би ще стільки ж і однак знайшов би тебе. Тепер ніщо не розлучить нас. Ми збудуємо хижу над річкою…

— Збудуємо… — відгукнулась Літана, щасливо усміхаючись. — І щоранку над нею сходитиме велике й тепле сонце…

— Дивіться!.. Дивіться!.. — почулися голоси. — Як їх багато! Тільки звідки вони дізналися, що небезпека минула?

Усі підвели голови — у небі летіла зграя птахів. Це поверталися до людських осель голуби, які полетіли з града, налякані вогнями пожеж і стрілами кочівників. Десь перечекали лиху годину й потягнулися додому. Тепер вони, як і люди, моститимуть знову свої гнізда…

А голуби кружляли і кружляли над градом, ніби викупуючись у сонячному сяйві.

Покон — звичай, закон.

Весь — селище, поселення.

Тіун — княжий виконавець.

Зарев — серпень.

Обри — авари.

Домниця — піч для виплавки валіза.

Сварог — бог вогню.

Поруб — в’язниця, яма.

Купа — позика.

Відоме з історичних джерел ходіння Київського князя Ігоря в древлянську землю по данину. Зібравши її, він хотів повернутись до Києва, але дружинники умовили його взяти ще більшу. Обурені цим, древляни вбили Ігоря (945 рік). Його дружина Ольга жорстоко помстилася древлянам за смерть чоловіка.

Уроки, устави — закони, данина, оброк.