Василь Сліпачук: Родовичі

— Тоді йди… В добру путь. Нехай ніч тебе сховає і допоможуть боги…

Перегудя, щойно вийшли з світлиці й позаду грюкнули двері, добув окраєць хіба, тицьнув хлопцеві в руку:

— Підхарчуйся хоч цим. Усе ж веселіше почуватимешся. А то ще забагнеться до печенізьких казанів зазирнути, — невесело пожартував. — Мусимо поспішати, ось-ось світатиме.

На вежі звелів пригасити вогнища і поховати похідні, щоб світло не привертало уваги ординців.

Перегудя напучував огнищанина:

— Звідси тобі безпечніше буде спускатися. Окілля вони не поламали, то й не стережуться. Між колодами затаїшся, перечекаєш, оговтаєшся. Далі поповзом… А натрапить котрийсь із степовиків, прикидайся, що коня свого шукаєш. Шапка на тобі овеча, кожух теж їхній, може, й не розпізнають… Та вуздечкою перед собою махай, нехай на неї він дивиться, а не на тебе…

Аж поки не досяг рову, Росько чув його шепіт: «Та шапку на очі насунь… Вуздечкою, чуєш, вуздечкою…» Кивав згідно головою, хоч і розумів, що тисяцький уже того не бачить. Ноги ковзали по мокрих колодах стіни, мотузок теж ставав слизьким, зводило судомою пальці від напруження.

Росько не встигав знаходити опору ногам, вони ковзали по колодах, тіло враз обважніло, ніби хтось зненацька стрибнув на плечі. Зціпив зуби, закрутив мотузок навколо руки і тримався. А там і рятівна земля підставила широку спину. Полегшено зітхнув, але не випускав ще мотузок, не міг розтиснути кулак.

Згори нетерпляче кілька разів смикнули, аж боляче віддалося в плечі, і мотузок вислизнув з рук. Подмухав на долоні. Озирнувся, окілля стриміло навкруги, витолочений бур’ян попід стіною. Застояний дух чужинців, які нишпорили тут зовсім недавно, викликав відчуття небезпеки. Лише тепер зрозумів, що залишився сам і вороття назад немає. Якщо натрапить на нього зараз печенізька сторожа, то Перегудя не встигне виручити. Треба кудись сховатися та добре обдивитись, обмацати поглядом кожну колоду, кущик, зазирнути в кожну ямку. Розсуваючи бур’ян, підповз до купи хмизу, що її печеніги склали, але не встигли підпалити. Заліг за нею.

Там, у граді, йому здавалося, що легко виконає повеління княгині. Варто лише непомітно перебратися через вежі, а там, унизу, пострибом до річки. Хто з печенігів угледить його? Та й кожуха мав печенізького, шапку теж їхню, серед метушні й галасу прошмигне непомітно. Тепер же, підкравшись ближче, бачив, що ординці купами збилися навколо великих вогнищ і часто котрийсь із них витягував шию і вдивлявся у темні вежі града. Від цих поглядів Росько аж щуливсь і ніяк не наважувався рушити далі. Усе здавалося, що варто лише підвестися на повний зріст — і темрява завирує навколо нього.

Згадка про близький день змусила огнищанина пильніше вдивлятись за річку. І неспокій охопив його. Пробиваючись крізь дрібні хмарки, поспішала йому назустріч світанкова зоря — денниця. Вона провіщала, що духи сонця вже вимітають йому дорогу, зводять золоті стовпи. Вони щомиті вищають і вже підпирають ніч, перекидаючи її далекий край. А з-під нього ледь вихлюпується світло…

Денниця палахкотіла, і Роськові здавалося, ніби хтось величезний й грізний дивиться на нього гнівливо й вимогливо. Голос, який мовби народжувався у його грудях, підганяв: «Не барися, огнищанине! Спускайся вниз і минай печенізькі застави… Денниця сон наслала на ординців, солодкий і міцний… Поспішай!..»

І що нижче спускався, то темніше ставало. Дерева й кущі нерухомо бовваніли, і лише довго погойдувалась потривожена гілка. Окілля минув швидко. Зупинився біля дороги, що вела з нижнього града на княжу Гору. Звивиста і вибоїста, вона спадала з одного крутого пагорба на нижчий, пірнала під іще один і зникала, поглинута темрявою.

Хотів перейти її, але вагався, бо була вона біла, ніби засипана снігом чи встелена сувоєм білого полотна. Росько збентежено тупцював біля неї, гадаючи, який то знак подають йому боги. Може, й справді випала вночі пороша?.. Може, виявляють свою прихильність і наказують іти цією дорогою, де не буде йому перешкоди? Нахилився, провів рукою і підніс ближче до очей. «Та це ж сіль! — мало не вигукнув. — Мабуть, якийсь купець валку солі хотів за вежами сховати. Та не встиг, ординці перехопили. Чи вдалося ж купцеві хоч самому порятуватися? А онде і вози перекинуті». Обійшов скрадливо одного з них, доторкнувся пальцем до шкіряного, міха, розпанаханого шаблею.

Постояв, скрушно похитав головою. «Нанівець переводиться добро. Хіба збереш його потім? — Набрав кілька жмень у кишені кожуха. — Згодиться, Білогривий поласує, коли повернусь…» Стиха засміявся. Раніше не вірив, що знайде свого коня. А оце біля перекинутого воза з сіллю перейнявся впевненістю, що припаде ще до білої гриви, сяде на його спину. І з веселою рішучістю, майже не остерігаючись, Росько подався туди, до в передсвітанковій імлі виднілися печенізькі вогнища.