Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового. Продовження

Клим так часто вислуховував це від нареченої, що часом відчував себе її агентом, юристом та директором в одній особі. Проте всякий раз слухав Басю не з ввічливості, як здебільшого роблять чоловіки, показово переймаючись жіночими проблемами, а думками в той момент перебуваючи в пивному барі. Кошовому справді було цікаво, як працює все, що лишається за лаштунками видовища. Адже і театр, і кіно, й усе, що пропонувалося людям за гроші, насамперед мало на меті явити виставу, ілюзію, мало схожу на правду життєву модель. Тут зазвичай самої творчості не досить.

До того ж Климові імпонував прагматизм нареченої в усьому, що не стосувалося їхніх стосунків та стосунків із друзями та приятелями. Бо сам був таким. А як не був, то став – життя змусило. І зовсім не шкодував про це. До своїх тридцяти п’яти років Кошовий прийшов зрілим чоловіком, котрий не лише відбувся в професії: він здобув, ледь не зубами вигриз право займатися нею там, де, здавалося, чужинець працювати не зможе. Забагато сил витратив, безліч разів переступав через себе і власну погорду, аби тепер мати власну адвокатську практику й навіть певну популярність у Львові.

Коли так – чому, заради чого, якого милого він повинен надавати безкоштовні консультації бідним! Або брати меншу платню з клієнтів лише тому, що вони – українці, вихідці з русинських громад, а значить, не такі заможні, як поляки, німці чи євреї. Не кажучи про росіян із москвофільських гуртів, [9] Москвофіли – мовно-літературна і суспільно-політична течія серед українського населення Галичини, Буковини й Закарпаття у 1819- 1930-х рр. Обстоювала національно-культурну, а пізніше – державно-політичну єдність з російським народом і Росією. котрих узагалі фінансують з-за східних кордонів.

Клим уже набув сумного досвіду. Бо спершу намагався помагати клієнтам-українцям чим міг, скоро побачив – сідають на голову, не лишаючи часу на інших клієнтів, справжніх, котрі готові оплачувати його послуги. Одного дня не стримався, відповів надміру наполегливому панові Громнишину, незмінному фундаторові товариства «Братні»: «Дуже перепрошую, але бідні – бо дурні, а дурні – бо бідні». На що отримав обурене: «Як Хома до Бога, так і Бог до Хоми!», після чого Громнишин пішов, хряснувши дверима, а наступного дня почав із новою силою таврувати манкуртів та хрунів, [10] У Галичині хрунь – підла, продажна особа, часто вживається стосовно виборних, котрі не виконують обіцянок виборців. згадуючи при цьому прізвище Кошового всує. Відтоді бажаючих отримати адвоката надурняк або майже задурно поменшало, проте не аж так, бо викривальні спічі пана Громнишина насправді чула дуже мала частина містян, а зважало на них іще менше народу.

Через це Клим позитивно, навіть із захватом сприймав щирі бажання Басі продати свій талант якомога дорожче й забезпечити гарантіями: між талантом і злиднями не має стояти знак рівності. Поки все спиралося для неї у брак пропозицій саме у Львові. До минулого року в місті, ніби створеному для кіно, стрічок не фільмували, завозячи атракціони з Варшави, Відня, Парижа, Рима та Берліна, а часом – американські. А там, як із сумом визнала Бася, вистачало своїх прим першої величини, до того ж – із досвідом. Не потрібна Барбара Райська, якщо вже є Аста Нільсен, [11] Аста Нільсен – Аста Софі Амалія Нільсен (1881–1972), датська акторка, зірка німецького німого кіно початку ХХ століття. Її ролі у фільмах «Чужий птах» та «Бідолашна Дженні» визнані такими, що зазіхають на традиційні для того часу моральні норми. Франческа Бертіні [12] Франческа Бертіні – псевдонім Елени Серачіні Вітьєлло (1889–1985), першої італійської жінки-режисера, продюсера, сценариста, «діви» європейського німого кіно початку ХХ століття. чи фатальна Мюзидора. [13] Мюзидора – псевдонім Жанни Рок (1889–1957), французької актриси, сценариста, режисера. Починала з невеликих ролей фатальних жінок. Якось Бася призналася нареченому: готова зіграти хай маленьку роль, але погодиться лише на зйомки у новому «Фантомасі», бо там швидше помітять, запам’ятають і запропонують щось серйозніше.

Натомість пропозицій, котрі тамували б амбіції панни Райської, все не надходило. Квола надія з’явилася саме минулого року, коли у Львові почала працювати перша фірма, яка виробляла кіно самотужки. [14] «Перша фірма виробництва і прокату фільмів» заснована у Львові 1912 року. Водночас виникає «Синдикат галицького кінопромислу». Та все одно, за переконанням Кошового, не лише в місті, а й по всій Галичині таких фірм мало б стати більше. Щоб як не витіснити привозні фільми, то досить успішно розвиватися паралельно. Ось тоді, переконував він наречену, їй швидше вдасться втілити мрію стати зіркою електричних, а не класичних театрів.