Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового. Продовження

– Конкретно в ці дні?

– Ні, звісно. Не все збігається в часі. Та все одно я перебував далеко від Львова. Пане Мазуре, ви щось скажете?

Ліщинський поклав аркуш перед асистентом. Той глянув, на мить замислився, потім перегорнув кілька сторінок у зошиті. Знайшовши потрібні записи, розвернув зошит до Кошового. Тицьнув пальцем:

– Ось. Дата. Я приймав Різника, але не в цьому корпусі. Мене викликали, щойно матінка привела хлопця. Санітари знають: ним опікується пан професор.

– Тобто, пане Мазуре, ви нотуєте в цю книгу не лише те, що стосується ваших цікавих пацієнтів? – перепитав Клим.

– Ні. Я фіксую всі візити. Не розпорошую.

– Прошу?

– Краще, коли записи ведуться в одному зошиті, – пояснив Ліщинський. – За любов до порядку я високо ціную свого асистента. Не лише за це, але – зокрема.

– Інші дні?

Альберт перегорнув назад ще кілька сторінок.

– Ось. І ось. Мати набридала, просила вколоти синові препарат, котрий блокує інстинкти.

– Інстинкти ?

– Бромід калію, – пояснив Ліщинський. – Заспокоює, допомагає притлумити судому. Але довелося пояснити матері: ліки здатні також зменшити потяг Лукана до жінок. Адже додаткові труднощі мав через це.

Вкотре прочитавши на Климовому обличчі нерозуміння, професор терпляче розтлумачив:

– Парубійко здоровий. Коли говорити про фізіологію – так точно. Потяг до протилежної статі цілком можна пояснити. Каламутна рідина, даруйте, б’є в голову. Тому й підглядав за дівками. Ті уколи бодай трохи заспокоювали.

Отже, піддивлявся за дівчатами.

Дуже добре.

Кошового все це цілком влаштовувало.

Про подальші дії досить легко домовився з лікарями. Залишав корпус із відчуттям перемоги. Навіть регіт, котрий провів їх, щойно зачинили за собою двері, вже не стривожив, сприйнявся чимось буденним.

Хворі люди, нічого з них узяти.

Аби можна – відкоркував би шампанське просто тут, у кабінеті комісара Віхури.

Клим насолоджувався тріумфом. Його розпирало від гордощів за себе, всередині грали сурми, били барабани, а з обличчя не сходила переможна посмішка. Готуючись до цього візиту, Кошовий вдягнуся, як на урочистий прийом до президента міста. Бася, розпашіла від збудження та гордості за нареченого, цього разу сама пов’язала йому краватку.

Вдома Клим не стримався, докладно розповів їй результат візиту на Кульпарків і свої враження. Та пояснив, що саме ви5ходив і якого слід чекати результату. Бася слухала своєрідний звіт, мов страшну казку, широко розплющивши очі. І далі вчинила несподівано: видобула зі сховку, котрий напевне мають у своїх помешканнях ледь не всі жінки, новесеньку краватку. Пояснила: готувала подарунок на весільну церемонію, але нинішня перемога чи не важливіша для їхнього спільного майбутнього. Тож Кошовий не заперечував, одягнув подарунок, обновив. Тим більше що Бася вже її подарувала, а вбрати її на весілля йому так само нічого не завадить.

Свідком Климового тріумфу, крім Віхури, був слідчий кримінальної поліції Ольшанський. Цей високий, сухий, схожий на цвіркуна чоловік в круглих окулярах був давнім знайомим Кошового. П’ять років тому, в перший же день свого приїзду до Львова, слідчий допитував Клима, затриманого біля трупа адвоката Сойки. Кілька років по тому їхні шляхи не перехрещувалися. Та щойно Кошовому вдалося почати практику, з Ольшанським доводилося знову перетинатися. Час не змінив слідчого. Він належав до тих людей, котрих складно уявити дітьми, тим більше – молодими людьми, котрі робили всі дурниці, відповідні до віку, вешталися нічними вулицями напідпитку та, не довго думаючи, наважувалися на різні безумства заради зацікавленого жіночого погляду. Хоч Кошовий знав, що в Ольшанського є дружина та трійко доньок, він зразковий сім’янин та громадянин.

– Пропоную укласти угоду просто тут, панове, – сказав Клим.

Глянувши на слідчого, який сидів прямо, немов ковтнув жердину, Віхура чхнув, прикрившись рукою, витер сльози, набіглі після чихання, мовив:

– Про що йдеться, пане Кошовий?

– Про мого підзахисного, Лукана Різника. – Кошовому дуже кортіло, аби зараз його голос дзвенів, відбиваючись луною під високою стелею кабінету.

– Що з ним сталося? – поцікавився Ольшанський.

– Поки нічого не трапилось, хлопця треба звільняти. Та знімати з нього всякі безглузді підозри.

– Чекайте, пане Кошовий, а що з ним може трапитись? – підозріло спитав Віхура. – Він сидить в одиночній камері, я наполіг на цьому. Ви ж розумієте, коли вбивця дівчат із Городоцької опиниться поруч із іншими кримінальниками, довго не проживе. Маніакальних особистостей не люблять навіть брутальні вбивці.