Станіслав Тельнюк: Яром–Долиною…

— Я теж такої думки, — мовив Ляскало. — Хай живе турок!

— Еге ж! — додав Цабекало. — Хоч і тяжко буде на галерах — а все ж надія…

Турок з арабським іменням викресав вогню, запалив свічку.

Повернувся до козаків і сказав українською мовою:

— Ходімо за мною!

Куди? В яму? В підземну дірку? Навіщо?

— Берегом не можна! Там далі — яничари. Вони вас не пропустять!..

Чоловік явно старався говорити не своїм голосом, але щось дуже знайоме було в його голосі.

І раптом турецький баші відкинув з лиця кобеняк, опустив униз свічку, прикрив її полум’я рукою…

Щось дуже знайоме знову озвалося у найдальших глибинах Яремкової пам’яті, — але що саме? Зараз не було часу думати над цим. Треба було вирішувати: чи йти за турком у печеру, чи йти на смерть. Що їх чекає: порятунок чи хитра пастка?

Турок раптом вишкірив зуби і промовив:

— То що, Яремку, будемо фуга самотем петере?

— Пішки чи екво вегі? — мимоволі вирвалося з вуст Яремка — і тільки після того він відчув, як у нього від містичного жаху піднялася вгору чуприна.

«Фуга самотем петере» — це ж улюбленою латиною козака Тимоша Клюсика означало: «Шукати рятунку у втечі». А «екво вегі» — «їхати верхи»! Шість літ тому в Києві, коли за Яремком гналися люди сеньйора Гаспареоне, запорозький козак Тиміш Клюсик, колишній спу—дей братської школи, виручив його, посадив на свого коня і хутко домчав до Лаври, де був тоді Олександр Чорногорський — султан Ях’я. Як вони тоді летіли крізь ніч і як услід їм гналися крики та постріли!

Шкода Клюсика! Загинув він у морській битві при Си—нопі. Турецька шаблюка знесла голову хороброму й жартівливому козакові Тимошеві Клюсикові — і впала вона з корабля в оту чайку, на якій був Яремко… Боже, як він тоді перелякався, як він тоді не міг повірити, що Клюсика вже немає на світі!..

Яремко мимоволі перехрестився затерплою рукою. Хлопці мовчали. Яремкові пересохло в роті. Серце мов зупинилося. А на спині… А на спині мов одразу виросла вовча шерсть і заворушилася. На Яремка дивився Клюсик, живий Клюсик — трохи, щоправда, змарнілий! — і всміхався, показуючи зуби! Онде один іще — трохи кривуватий!

— Г—г–г—господ—д–д—и, сохрани й помилуй, — хотів прошепотіти Яремко, але не зміг. З грудей тільки хрипко вирвалося: — 3–г—г–гинь, нечис—с–ста с—с–сил—л–о!

Турок, дивно схожий на постарілого Клюсика, зробив крок назустріч. Яремко вихопив пістоль. Нечиста сила!

— Якщо я — нечиста сила, — ще дужче вишкірився турок, — то мені твоя куля не страшна, Яремку Ціпурино. Але я живий чоловік, хлопче!..

І тут же наказав хлопцям, що стояли за спиною Яремка:

— Ану, відійдіть подалі! У нас із Ціпуриною є пильна розмова!.. На п’ятдесят кроків!

— Тут усі свої і таємниць у товаристві немає! — заперечив Ляскало.

— Еге ж! — підтвердив Цабекало.

— Я кому сказав — відійдіть на п’ятдесят кроків! Ви що — порядку не знаєте? Холле—ррра!

Чи то від категоричного тону, чи то від смачно мовленого останнього слова — козаки таки відійшли у глиб печери…

І знову вони залишилися наодинці. Це було ще страшніше.

— Т—т–ти х—х–то? — нарешті, спромігся на слово Яремко.

— А то ти не знаєш?

— Я не вірю! — вигукнув Яремко.

— Не треба галасувати, хлопче! Я не хочу, щоб твої товариші знали більше, ніж треба… Воно й так вийшло не вельми… Ти кажеш, що не віриш своїм очам. Але ж ти бачиш! І чуєш!

— Ні, такого не може бути, Клюсику!

— Може бути все! Навіть найнеймовірніше! Ти ж ось повірив у це неймовірне?! Так, Яремку, я Тиміш Клюсик…

— Але ж…

— Потім розповім… Як вийдемо з печери. Зараз — ніколи… Клич своїх — треба йти. Часу в нас зовсім мало…

Він підійшов ближче до Яремка і шепнув:

— При них не називай мого імені. Ніхто не повинен чути тут, як мене звуть по—справжньому…

Ох, як довго повзли вони, і йшли, і пробиралися на—вкарачки отими печерами! Здавалося, що Клюсик завів їх у саме пекло — на страшну і мученицьку смерть. І якби не віра Яремка в Клюсика, то він би вже сто разів ударився в розпач, у безнадію… Здавалося, що в цих підземеллях навіть повітря не вистачає. А ще здавалося: ось—ось земля здвигнеться, все зрушиться — і зійдуться її страшні зубчасті щелепи! І буде кінець!..

Нарешті вони вибралися на поверхню — і ніч видалась Яремкові такою ясною й радісною, мов Великдень. Він дивився на зорі та на місяць і не міг надивитися, він хапав на повні груди повітря і не міг, надихатися!