Алекс Веддінг - Незвичайна пригода Каспара Шмека

Руки не слухалися його, коли він взував успадковані від Рюбенкеніга чоботи і одягав форму. Голова йому памо-рочилась, він ледве стояв на ногах. Навпомацки вийшов хлопець з кімнати так швидко, як тільки йому дозволяли його сили, але йому здавалось, що він іде надзвичайно довго — зі сходів вниз і до воріт.

На виході йому загородив дорогу гренадер.

— Стій, нікому не дозволено проходити, такий наказ пана профоса.

Тремтячи, Каспар стояв і наполегливо благав пропустити його. Але ніякі благання не допомогли, гренадер був ніби кам’яний. На питання, що трапилось з Дібольдом, він нічого не відповів; тільки, натякаючи, провів пальцем по шиї. Каспар кинувся був бігти, але спритний гренадер схопив його за комір і почав трясти.

З’явились Анзельм і Зеекатц.

— Барабанщик повинен негайно прибути до батальйону, особистий наказ майора Еммеріха, — відрапортував Анзельм владним тоном.

Наляканий гренадер, хоч і неохоче, все-таки відпустив Каспара. Анзельм і Зеекатц ухопили напівмертвого юнака і поволокли за собою. Але не зробили вони і чотирьох кроків, як хлопець знепритомнів.

Анзельм ніс Каспара на спині. Через кілька хвилин хлопець отямився; він відчував, як мороз проймав його тіло, щипав за обличчя; чув, як пролунав сигнал рогу на перевірку; усвідомлював, з якими труднощами Анзельм робив кожний крок; бачив Зеекатца, що важко ступав у снігу поруч з ними.

— Анзельм, Анзельм, я вже сам можу йти, — сказав Каспар так голосно й рішуче, як тільки міг, і спробував злізти зі спини друга,

— Тихо, Каспар, будь спокійним, — захекавшись, сказав Анзельм. — Ти тільки зіпсуєш усе. Ми несемо тебе, Зеекатц і я, по черзі.

Але Каспар переконав друзів, що вони не зможуть відійти далеко, якщо нестимуть його, і це знову приведе їх до небезпеки. Вони вже самі подумали про це і, взявши Каспара під руки, втрьох пішли вперед.

Каспар іноді провалювався у глибокі снігові замети, йому було надто важко йти, і холод проймав його з ніг до голови, але хлопець вирішив, що друзі не повинні помічати цього.

— Ми вже далеко? — раптом запитав він.

— За межами табору, — заспокоїв його Анзельм, почувши в голосі Каспара тривогу. — Ми вже пройшли добру частину шляху. Коли б тільки наші сліди не викрили нас. І сніг не був би таким глибоким.

— Де залишився Шмельцле? — за хвилину спитав Каспар, пригадавши все, що трапилось за останні години.

— Ми не встигли його сповістити, все сталося дуже несподівано, — розповідав Зеекатц. — Якраз перед будинком лікаря ми побачили, що там діється. І одразу ж побігли назад до шпиталю, щоб застерегти від небезпеки Дібольда. Старий фельдшер не встигав за нами. Коли ми добігли до мосту, з Дібольдом вже встигли розправитись. І тобі це теж загрожувало загибеллю. І нам. У нещастя широкі кроки!

— Дібольд загинув, — сказав Анзельм так тихо, ніби промовляв цю звістку для себе, щоб повірити в неї: при спогаді про Дібольда піт виступав йому на чолі. — Я бачив, як вони стріляли в нього.

Каспар був глибоко схвильований. Він не міг стримати сліз.

У тиші зимової ночі залунали голоси, то тут, то там раптом замиготіли вогні, почувся тупіт копит і гавкання собак. Зійшов місяць і освітив якісь постаті верхи на конях, що скакали по білій блискучій місцевості. Невже їх викрили? Втікачі кинулись на сніг, припали до нього, як жайворонки до борозни, поповзли рачки. Але їх зраджував слід, незграбний, як слід від плуга на кам’янистому ґрунті. Скоро вони почули близько за собою переслідувачів. Невеличкий лісок прийняв їх під свій захист. Сніг був тут не такий глибокий. Але дорога, по якій вони тепер ішли, була підступною Вона стрімко вела в гору, і була вся вкрита уламками скель і вибоїнами. Втікачі задихалися. Дедалі частіше боязко оглядались Кілька куль просвистіло над їх головами і врізалось у поламані дерева. Крики переслідувачів чулися вже зовсім близько. Всі троє почували, що загинуть.

Вони вирішили розлучитися, щоб не всім потрапити до рук переслідувачів. Може, хоч один з них має щастя і зможе врятуватися. Поспішно пробігли значну віддаль у лісі, вбрід перейшли холодний, як лід, струмок і, знесилені, стрімголов кинулись далі.

Каспар біг сам. Друзів він випустив з поля зору. Раптом хлопець почув позад себе якісь хлюпаючі звуки. Може, це Анзельм? Чи Зеекатц? Він обернувся, і його охопив жах. один вершник досяг уже струмка і обережно переходив його на своєму коні. О боже, він був зовсім близько. Наступні секунди здалися довгими, як ціле життя. Каспар відчув сильні кольки в боці, ноги не хотіли нести його далі. Де друзі, де?! За ним і коло нього свистіли кулі; у скронях стукала кров, він почув голос. Йому наказано зупинитись, але він, напружуючи свої останні сили, поспішав далі, бо знав, що йому загрожує смертельна небезпека і все ж таки не вірив, що може втратити життя; йому здавалось, ніби він біжить і за Рюбенкеніга, і за Дібольда, і за Шмельцле, і за рибалку Вейрауха, і за мертвого Кутца, і за всіх, чиє серце билося за свободу.