Юрій Логвин - Танці шайтана

— Не лайте мене, Батьку! бо мені соромно…

— Не мели дурниць! То дівкам нехай буде соромно, а ти повинен вчитись бути непомітним… перед чужими!!! Не журись, козацький сину, скоро почне смеркати, і ми якраз і до молодиці завернемо.

— Як її звати?

— Як прийдемо — побачимо, а як побачимо — то спитаємо, а як її звати?

Вони вийшли на рівне місце перед присілком, коли вже добре смеркалося.

У сірих сутінках в запиналі дрібної сніжної крупи опинились перед міцною дубовою брамою. Крізь щілину межи пакіллям загорожі було добре видно світло у віконці. Омелько запугав. Але йому ніхто не відгукнувся. На великому подвір'ї не тільки циган, взагалі нікого не було.

Тоді Омелько закалатав у стулки воріт кістяною рукояттю нагая.

Зразу в хаті відчинились хиткі двері, і на подвір'я вибігла молодиця в білій свиті.

— Хто там проти ночі?

— Подорожнії люди! Страннії ми, заблукали. Відчиняй, Палажко!

— Зараз, зараз! — Скрикнула молодиця і побігла до воріт.

Омелько нахилився до малого, обняв лагідно за плечі.

— Хаха! Бачиш: вгадав ім'я! Добра прикмета!

Молодиця витягла бруса із залізних петель, розвела стулки воріт. І вже брала під вузду та й за стремено і заводила коня у двір. Малий пустив коня за козаком.

Омелько обернувся до малого, відхилив кобку. І в сутінках малий все ж побачив, як Батько покивав головою і зробив лице: «Бачиш, як зустрічає? За всіма поняттями.! Козачка!» Вони перейшли через великий двір захаращений якимось сміттям, припорошеним снігом, купами кінських кізяків поламаними гринджолами з плетеним величезним кошелем.

Омелько викресав вогню, а молодиця побігла за свічкою в хату. У густих сутінках молодиця відчинила широкі двері до стайні. І при мерехтливому світлі свічки вони завели коней і припнули до жолоба. Закамешились переполохані кури на сідалі. Важко зітхнув здоровенний вілбовкун у кутку загорожі.

Поки Омелько знімав перекидні торби та обтрушував з коней сніг.

Молодиця із середини закрила двері і провела гостей через сіни до хати.

На посвіті тільки починала розгоратись купа тонких трісок, і червоне, нестале світло стрибало по всій великій хаті. А в тій хаті була прездоровенна піч з усякими причілками, запічками, стовпчиками та закомарками. Довжелезний піл добре закривав старосвітський витертий і побитий міллю килим і запинало з грубої дерги.

На столі блимав каганчик. Поруч стояла велика миска з горою кавунового насіння. При столі на лаві сиділа невеличка молодиця. Боса, у довгій сорочці з набійчатим подолом, з рукавами з червоною набійкою. І не в очіпку, і не в намітці, а пов'язана квітчастим темним платом. З кінцями, зав'язаними ріжками на потилиці. Тільки гості ступили через поріг, вона хутко піднялась.

Козак і хлопчик зняли шапки, перехрестились на ікони і тоді привітались:

— Добрий вам вечір та мир вашій хаті!

Господиня вже стала до молодиці і вони удвох ледь не в пояс поклонились гостям. Запросили до хати гостювати.

Омелько з подякою вклонився і поклав торби і знаряддя і пакунок на лаву. Витяг макуху і поклав на стіл:

— Це тобі, Палажко, і твоїм хлопцям!

— Вони в сусідів зірку роблять. Там і заночують…

— А це, Палажко, пшоно. Та не просте, а золоте. Куліш умієш варити? А щоб куліш був смачніший — заправ олією та товченою щукою. Та не барись. А нам треба коней попорати. У тебе щітки, ганчірки, віничок і обтинач є?

— Все на стовпі висить. Як чоловік поїхав, то я нічого не чіпала.

— А де чоловік подівся? Знаєш?

— А чого не знати? Воював у Лівонії. вони з хлопцями знялись і пішли додому. Та по дорозі щось там заїлись із литвинами. Та так добре, що й досі в узилищі в Слуцьку.

— Овва! Треба його визволяти!..

— Щоб визволити, треба грошей багато! А де в мене гроші візьмуться?!

— Ну добре! Повечеряємо та й поговоримо. І про гроші, і про литовські узилища та княжих суддів… Вода в тебе у сінях свіжа?

— Сьогодні вранці із ручая возили.

— Тоді добре ви, молодиці, господарюйте, а ми пішли та коней попораємо. Омелько взяв з полиці свічку, малому дав глиняного каганця. І вони пішли через сіни у довгу будівлю. Вона була розділена загорожами на стайню і хлів, і саж і курятник!

Коні були мокрі і від розталого снігу, і від поту. Тому тварин треба було якомога швидше витерти, почистити, привести до ладу гриви, хвости і копита. І козак і хлопчик старались з усіх сил. Треба було гарливо подбати про мокрих, змучених і голодних коней.

— Синку! Анубо йди до хазяйки, нехай дасть попону, а як немає, хоч ряднину, щоб коня накрити! Стайня в них не дуже тепла.