Юрій Логвин: Золоті копита

Омелько ступив до старого. І той, схиливши голову до плеча, примруживши очі, заговорив.

— Це ти, сучий сине, каввас. Он як змінив личину, чортів лицедій.

Заходь, заходь, перевертню бусурменський.

Дідок наче говорив слова злі й непотрібні, але з такою радістю, що ці слова обертались на похвалу щиру.

До ніг старого тулилась невеличка сучка і загрозливо гарчала на велетня Бубку, що стояв при конях.

Дідок, мружачись від сонця і прикриваючи очі від сонця величезною розпрацьованою рукою, відступив.

Омелько провів коней черев вузький вхід. Бубка за ними. Сучка знов забрехала. Але Бубка так гавконув, що вона, підібгавши хвоста, з вереском кинулась у сіни невисокої рубленої хатки.

Коней повели до очеретяного піддашшя на чотирьох білих березових палях. Коли прив'язували коней до конов'язі, малий потяг за шаровари «батька» — А чого в нього прізвище Пацюк? Та він же на мишу схожий — такий маленький. І очі в нього такі бистрі, як у миші.

— Тсс! Боронь Боже, ще почує. Він чує, як молодий. І бачить добре.

Тільки силою слабий від старості.

Тут, біля конов'язі, Омелько натягнув на себе стару кирею, підперезався мотузом, а тоді познімав з коней усю поклажу і попер всю цю гору торб і пакунків до хатинки.

У сінях поклажу опустив на долівку. І, вступивши разом з малим до хати, вони поскидали шапки, в кого яка була, і перехрестились на образи. А тоді вклонилися старому Пацюку: «Отамане, ваші головни. «Тут дід Пацюк запросив їх до столу, де стояла миска з малосольними огірочками, миска киселю, миска з чорною смородиною та миска прозорого, як скло, золотавого меду. Омелько вискочив у сіни і приніс хлібину.

Проказали «Отче наш» та й покріпилися — крихти не лишилося і миски були, наче помиті.

А тоді вже звеселений Омелько перетяг до світлиці всі речі.

А особливо весело було, коли Омелько розкладав по лавах і столу і розповідав, як йому вдалося коней і зброю захопити у лядських похлібників. Малий тільки очі витріщив та рота роззявив, як дід Пацюк та Омелько ляскали один одного по долонях за дотепне слово, обіймались і реготались. І не пили ж нічого, а так їм весело було. Та нараз і малий відчув, як йому радісно і весело від того, що Омелько гуторить про їхні пригоди та багатоденну втечу таємними проходами.

Один раз тільки старші спохмурніли, коли Омелько виклав на стіл чисту книгу і волоські карти із Кринчиної торби.

Все розклав Омелько, все показав, все пояснив: кому що належить, кому й скільки віддати монет.

— Батьку! Мені меду, та пилку та золи. Травичка і смолка в мене цього разу найкращі. Замішаю та ліпитиму «бусурменські мандрики».

— Ходи в холодник. Тут, під образами, сатанинське діло не прав. Іди! Омелько пішов до невеликої кліті на невисоких товстенних палях.

А дід і хлопчик зайшли до гарливо зрубленоі хатки з двома вузенькими віконцями- заволоками.

На них повіяло таким густим медовим духом, аж у голові закрутилось. Під дерев'яною небіленою стіною на дерев'яних рамах стояли великі сита. А з тих сит у довбані липові корита падали краплі прозорого, мов кришталь, світло-світло жовтого меду.

— Дідусю! А чого тільки одна стіна білена?

— Бо та стіна глиняна. Вона від печі. Через неї сюди тепло йде. Тоді мед із стільників швидко і краще витікає.

Малий став навшпиньки і зазирнув до сита. Там лежали вже майже порожні соти із надрізаним верхом.

У хатинці було сутінно, бо із середини віконні щілини були ще затягнуті бичачим пухирем.

Старий потягся до полички в кутку будівлі і зняв з неї найменший глечичок. Як вийшли із медової бані, малий обдивився навколо і сказав: — Все у вас тут таке мале… Тільки отой погріб у вас такий довгий і здоровенний.

— То, джуро молоденький, не погріб. То омшаник. Туди на Тимохвія стягаємо колоди з бджолами і вони там зимують.

— А де зараз бджоли, і колоди де?

— На пасіці всі! Іди подивися! Перелаз у тині зразу за тим дубом.

Малий метнувся за вікове дерево і застиг на перелазі. За темночервоною плетеною стіною високого тину сховались наче справжні райські кущі. На залитій ласкавими променями сонця смарагдовій шовковистій траві стояли і лежали колоди. І всі вічками на південь до полудневого золота сонця. Колод було так багато, і малий почав їх рахувати, загинати пальці, але збився і полишив це заняття. А просто переліз на той бік тину. І пішов роздивлятись колоди і всю пасіку. Підступив до колоди: там біля вічка темні смугасті бджоли із золотими шароварами на останній парі ніжок крутяться, крутяться і залазять у колоду. А ті, що вилазять із колоди, ті без золотих штанів, і вони ніби чи то обнюхують, чи то вітаються з тими, хто прилетів із золотим пилком. І зразу ж зриваються стрілою і десь розчиняються в мерехтливій полуденній юзі.