Олександр Скрипник - За золотом Нестора Махна

Увечері Лепетченко повідомив про свій намір їхати до Данціга.

— Давай поїдемо разом, — запропонував Спектор.

— Ні, я краще один. Так безпечніше. До того ж у нас немає необхідних документів і дозволу на поїздку. А мені в такій ситуації звичніше діяти — все ж три роки прожив за кордоном.

Лепетченко, хоч і мало вірив, що вдасться знайти Махна, але дуже сподівався на це. Невизначеність становища пригнічувала його, він не знав, як йому діяти далі. Якби привіз золото, все було б просто і ясно. Напевне він залишився б за кордоном і тримався поближче до Махна. Але те золото, що було вже в руках, пропало, а головний скарб лишився лежати на Гуляйпіллі. Можна ризикнути ще на один похід туди й назад, та повернутись сюди із дорогоцінним вантажем майже неможливо. Там на нього чатує ГПУ. Але й тут жити у злиднях після того, як він побував на батьківщині і побачив рідні місця, Іван теж уже не міг. Нестримна сила наперекір всім обставинам тягла його додому. Зустріч і розмова з Махном мали вирішальне значення.

Івана й тут спіткала невдача. Хазяйка квартири, на якій жив Махно у Данцігу, повідомила, що недавно німецькі жандарми і особи в цивільному забрали з собою Нестора Івановича і Галину з дитиною. Де вони зараз перебувають, вона не знала.

З безрадісними думками повертався Лепетченко до Варшави. Він навіть задрімав у поїзді і вчасно не помітив наближення контролерів, які разом з жандармами перевіряли квитки і документи. Він знав, що тут з ним ніхто розбиратися не буде, чому немає візи і з документами не все гаразд. Його просто затримають і передадуть польській варті, а що буде потім — невідомо. Якщо почнуть з’ясовувати всі обставини його трирічного перебування спочатку в Румунії, а потім у Польщі, то можуть докопатися до багатьох дуже цікавих подробиць біографії, в тому числі до втечі з в’язниці чи до «підривних» ковельських подій.

Ні втекти, ані сховатися. Тим часом контролери опинилися поряд. Нічого іншого не лишалося, як подати їм старі документи.

— А де ваша віза? — запитав після паузи контролер.

— Та я лише на один день їздив до Данціга, щоб провідати хворого товариша, — спробував якось виправдатися він, але це не подіяло.

— Підете з нами! — підступив ближче один із жандармів.

На кордоні німці здали Лепетченка двом польським жандармам, які повинні були супроводжувати його до Варшави. Іван бачив, що ті не у захваті від цього, тим більше вночі, коли всім нормальним людям хочеться спати. Один з його конвоїрів теж швидко засопів у вагоні. Щоб приспати пильність іншого, Іван запевнив його, що нікуди втікати не збирається, бо йому нічого боятися: у Варшаві розберуться в усьому і відпустять.

Тим часом в нього визрів зовсім інший план. Він розумів, що зараз ще є можливість для втечі. У Варшаві її може не бути. Перебираючи в уяві різні варіанти, він зупинився на найбільш простому і дієвому, як йому здалося. Перед станцією Млова він звернувся до свого опікуна:

— Пане начальнику, я не встиг взяти у дорогу харчів, а так їсти хочеться, що аж шлунок болить. Ось, візьміть гроші і купіть мені щось поїсти на станції, а заодно й собі.

Іван не помилився, розсудивши з величенького черева жандарма, що той не відмовиться від дарового бутерброда. Трішки повагавшись, той узяв гроші, але спочатку посмикав свого колегу:

— Янек, прокинься. Подивись за ним, а я зараз прийду.

— Гаразд, тільки швидше, — прокинувшись, мовив інший жандарм. Сонними очима він подивився на Івана, котрий мирно сидів у кутку, потім знову заплющив очі і за мить вже знову спав.

Саме на це Лепетченко і сподівався. Він тихо підвівся, обережно обминув свого охоронця і рушив до тамбура. За мить вже опинився з іншого боку поїзда. Ховатися поблизу вокзалу не став, вирішив пішки йти до іншої станції, а вже звідти якось добиратися до Варшави, уникаючи нових зустрічей з жандармами.

Почувши про результати поїздки, Сергієнко і Спектор дуже засмутилися, але кожен по-своєму. Марк жалкував, що завдання ГПУ опинилось під загрозою зриву і що зустрітися з Махном, ймовірніше за все, не доведеться. Григорій Іванович хвилювався за Лепетченка, який залишився без будь-яких документів — все забрали жандарми. Тепер його перебування у Польщі ставало ще більш небезпечним.

— Що думаєш робити далі? — запитав він у Івана.

— У мене один шлях — повертатися на Україну.