Олександр Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Та не встигли вони й допомогти йому, бо між паном обозним і прийшлим козарлюгою, вишкіривши зуби, зненацька опинився грайливий кінь, що його козак тримав за довжелезний повід.

А коли пан Пампушка спробував був того коня обійти, то ззаду, крізь халяву, чиїсь зуби вп'ялись йому в литку.

Це був собачка, що невідь звідки взявся, коротконогий песик з тої породи, котру звали тоді ямниками, або даксами чи, може, й таксами, як ми звемо їх тепер.

А запорожець узяв до рук живу ще птицю, вражену стрілою, і жила вже тая соколиця при останньому сконі.

То була дужа самиця сапсана — з чорними баками на горлі, з темними плямами на сірих грудях, і серце соколиці, часуючи, долічувало ще одну, останню свою хвилину, яку судилось їй прожити в добрих козакових руках.

Блискучі очі птаха якусь хвилину ще сяяли життям, і вдивлявся в них той химерний козак, поки вони згасали.

Потім розтягнув на ввесь широкий розмах іще теплі крила, тугі, такі шорсткі. й задовгі, що козакові ледве вистачило короткуватих рук, вони ж бо ще дуже тремтіли невгамовним дрожем прощання з життям, яке відчув він, тримаючи смертельно враженого птаха.

Пампушка тимчасом розглядав того зухвальця, котрий оце зважився так неподобно й непоштиво розмовляти з вельможним паном обозним.

Одягнений у небагатий, а чепурний жупан, трохи розхристаний на грудях, у сорочці — свіжій, білісінькій, мережаній, з цяцькованими хрещатими ляхівками на дев'ять дірочок, з блакитною стьожкою, в червоних — з вузькими та гострими носами чоботях, з довгим таволжаним ратищем у руці, з пістолем за поясом, із шаблею при боці та з бандурою на спині, — цей козак начебто й не відрізнявся од інших запорожців середнього достатку, яких тоді можна було зустріти на просторах України, — а що штани в нього були на який десяток ліктів ширші навіть, ніж у пана Купи, глибокі й хвилясті, як море, й широкі, як степ, то в таких шароварах тоді ходили найбідніші навіть нетяги-запорожці, котрі грудьми власними світ християнський щитили од мусульман, світ православний — од католиків, тобто відстоювали честь і свободу України, знаюки, дужаки й чудомори, що ворогів упень витинали, з води сухими виходили, сон на людей насилали, на дванадцяти мовах сердито балакали, велет-люди, що були звитяжцями, лицарями й характерниками, тобто чаклунами — до всього доброго щирими й до всього злого — лихими.

Отже, прийшлий козак, що так несподівано виник перед купою ладану, не відрізнявся од інших запорожців, та й гарна врода цього козака, і довжелезні вуса, які ворушились у нього, мов у кота, і пишний оселедець з крамарський аршин завдовжки, — все це було звичайнісіньке й нічим не видатне, як і в усіх інших січовиків.

Вабили погляд нової людини тільки очі, що зараз горіли гнівом, болем, тугою прощання з милою його серцю соколицею…

Тільки очі.

А вони в зухвалого козака вродилися й справді прегарні, аж моторошно ставало від його погляду.

Вони були великі в нього, наче у вола, й поставлені на диво широко, оті очища.

Вони мерехтіли ще трохи й різно та й не на одному рівні стояли, як те й водиться в більшості мужніх чоловіків, — ледь та ледь, але невідповідність правого боку до лівого була-таки помітна.

Були вони й кольору невловимого та несталого, бо мінилися щогодини, щохвилини — від освітлення, від настрою, від обставин: то зелені, то сиві, то сині, то аж карі — з голубими цяточками, аж ніби чорні; і від гніву темнішали вони, синім, чортівським, а чи янгольським світлом мінячись, чорнішали й від радості чи од презирства, од любові чи од ненавиді, від будь-якого захватного почуття, — вони бували всякими, ці чортячі баньки, тільки байдужими вони не бували ніколи, — вони були терпкі та ярі, а не врічливі, і матері охоче до таких людей пускають дітвору, бо ж до них тварини й діти ставляться з довір'ям і любов'ю.

Це були очі, що в їхню глибінь, випадково людину зустрівши на вулиці, як у таємничу криницю, зазирають жінки.

Це були очі, що їх, колись побачивши, не міг та й не вмів, та й не хтів ніхто забути, бо пропікав той погляд до найпотаємнішого лона душі.

Діомид Пампушка дивився на прийшлого козака, і здавалось йому, же десь би він мусив був стрічати цього чоловічка, таким знаним виглядало його обличчя, його ліва брова, помітно вища за праву, від чого вираз подиву ніколи не облишав цих рис, його праве око, трохи прискалене від їдкого диму коротенької люлечки-зіньківки, яка раз по раз стріляла іскрами, тріскотіла й прискала міцним лубенським тютюном, його спокійні, але заразом і такі поривчасті рухи, що аж вітер вихорився круг нього, — все це здавалось аж надто знайомим, хоч пан обозний і кріпко певен був, що не здибував цього запорожця ніколи раніш.