Карл Брукнер - Золотий фараон

У кімнату нечутно зайшов Ахмед Гургар. Обличчя в нього було сумне.

— Пане, я знову приніс погану новину. Сьогодні з самого ранку сотні туристів товчуться в нашій гробниці. Налетіли туди, як сарана. А найгірше те, що всі вони мають офіційний дозвіл. Хай аллах покарає тих лицемірних брехунів, що завдають тобі стільки прикрощів!

— Що робити, Ахмеде! — зітхнув Картер. — Часом буває, що в якійсь країні до влади приходить кілька горлачів і обіцяють народові рай на землі. А замість нього влаштовують пекло.

— Твоя правда, пане. Я побував у тому пеклі, як пішов солдатом на війну. Але де тепер ті горлачі? Попали, либонь, у справжнє пекло. Кажу тобі, пане: людей, що тепер чинять тобі зле, аллах скоро покарає. Вони щезнуть, наче піщинки, що їх розвіяв вітер у пустелі.

Картер стояв замислившись перед великим саркофагом. Чудові митці тільки з допомогою бронзового інструменту виточили його із суцільної брили шляхетного жовтого кварциту — півтора метра заввишки і стільки ж завширшки та майже три метри в довжину. Масивне віко, здавалося, вічно оберігатиме фараонів спокій. Але напоготові вже стояв підйомний кран, щоб підняти віко.

Як було б добре тепер, коли нарешті відкривається остання таємниця цієї гробниці, знати, що серед глядачів стоїть вірний друг і помічник — лорд Карнарвон. У думку не клалося, що лорд помер. В його смерті винні не тільки москіти, але й пережиті хвилювання. Вони підірвали йому здоров'я, зробили його організм безборонним перед отрутою. А де поділися всі зависники й горлачі? Їх наче вітер розвіяв. Пророцтво Ахмеда Гургара справдилося. З новими урядовцями в Каїрі порозумітися буде легше.

І Картер знову стоїть перед саркофагом, пойнятий тим самим почуттям, як і під час його відкриття. Вчений був безмежно схвильований тоді, як зняли печатки з дверей золотого саркофага, як стулки дверей розчинились і присутні побачили кам'яний саркофаг. Усі мовчки прикипіли очима до нього. Жовтий кварцит мерехтів золотом. Чотири богині на ріжках розпростерли свої руки-крила, наче боронили мертвого фараона від нападу живих.

Як довго працювали різьбярі над цим саркофагом? Місяці? Роки? І яку дістали винагороду? Як їх звали?

Картини на скельних стінах усипальні нічого не розповідали про них. На східній стіні зображено фараона Ейє в жрецькій леопардовій шкурі. Він урочисто складає шану Тутанхамонові, що по смерті перевтілився в бога Осіріса. На північній стіні сам небіжчик стоїть перед богинею неба Нут. А малюнки на західній та південній стінах зображували Тутанхамона з його покровителем, що обіймав бога підземного царства. Обабіч стояли Ісіда й Анубіс, вартівник мертвих.

Імен митців ніде не можна було знайти. Вони, творці саркофагів і всіх дивних поховальних дарів, були, певне, для можновладців такі незначні особи, як і вся армія невільників та робітників, що споруджували гробницю. Тільки фараони, жерці й високі урядовці могли сподіватися, що по смерті житимуть ще на тому світі. А тих, хто «забезпечували» їм цю приємність, ховали в безкраїх пісках пустелі.

Зарипіли коловороти. Сам того не завваживши, Картер дав знак піднімати віко. Воно загойдалося в повітрі — дванадцять центнерів каменю!

Гості — вчені й представники уряду — посунули вперед. Вони сподівалися побачити нове диво і тепер були розчаровані: лляні покривала ховали від очей щось безформне. Невже це була труна з мумією?

Чи була вона дерев'яна, грубо зроблена й пофарбована, як ті труни, що їх знаходили в могилах жерців та урядовців? Ні, цього не могло бути. Прегарний кварцитовий саркофаг мав зберігати щось напрочуд коштовне.

Зняли перше лляне покривало, тоді друге і нарешті обережно третє.

На кам'яному ложі спочивав у блискучій красі молодий золотий бог!

Осіріс — Тутанхамон!

Обличчя з важкого золота, здавалося, застигло ще за життя. Знаки на його чолі — шуліка і змія — втілювали царську владу над обома державами — Верхнім і Нижнім Єгиптом.

Золоті руки, схрещені на грудях, тримали берло й бич — символи божественності.

Наче живі, дивилися очі з алебастру й обсидіану, а дуги брів з лазурового скла були підняті, наче трохи з подиву.

Та Картера найдужче зворушило інше — китичка квітів, що лежала на чолі біля царських ознак. Чи її поклала сюди юна вдова Анхесенамон, прощаючись із своїм чоловіком? Чи вірний друг або прислужник?