Карл Брукнер - Золотий фараон

А Сейтахт із трьома братчиками безжурно прямували собі далі. Чи вони посліпли й поглухли з жадоби поживитися золотом у фараоновій гробниці? Хіба вони не бачать Йо? Хіба не чують, як виє Анубіс?

Серце так калатало Менафтові в грудях, що він зупинився, дивлячись на своїх спільників. Може, спробувати завернути їх? Та навряд чи це пощастить. Вони наче збожеволіли від того золота. І коли вони не бояться навіть розгнівити богів, то як він, Менафт, зможе їх спинити? Найдужче шкода Сейтахта. Цей тесля — добрий товариш. Він власноруч зробив і подарував Менафтові чорну дубову скриньку з прегарно вирізьбленим віком. Згодом, коли Менафт помре, цю скриньку, найкоштовнішу його річ, покладуть йому до могили.

Як хотілося йому застерегти Сейтахта від загибелі! Та це неможливо. Вартівник мертвих Анубіс вив знову. Те жахливе виття лунало каменяреві у вухах, немов звуки помсти з того світу. Боронячись, він затулив голову плетеною торбою і пригнувся аж до землі. Може, Анубіс не завважить його, коли люто кинеться на грабіжників?

Менафт настрахано дослухався. Здаля почулася «хода, спершу ледь чутна, згодом гучніша. Хтось наближався… Чи не бог Анубіс?

Застогнавши, каменяр затулив обличчя долонями. Його штовхнули в спину. Зойкнувши, він упав долілиць на землю і нараз почув гнівний Сейтахтів голос:

— Що сталося? Чого ти відстав? Підводься! І ходімо!

Менафт спантеличено дивився на темну постать.

— Чи ти не чув, як вив шакал? — прошепотів він. — То Анубіс вартує фараона. І Йо вже зійшов, стежить за нами. Я не піду туди.

Сейтахт розлючено просичав:

— У тебе розуму, як у дитини. Йо нічого не бачить, коли він сходить на небо молодиком. Ця ніч — для грабіжників. Я недаремно ждав до сьогодні.

— Але ж богиня Нут усе бачить і чує.

Тесля нижче нахилився до Менафта й знову просичав крізь зуби:

— Боги не зважають на таких, як ми. Це я знаю напевне. Якось уночі я простягав руки до зірок і сварився на них. Мені кортіло дізнатися, чи боги помстяться, але вони мовчали.

Каменяр трохи підвівся з землі, спираючись на руку, і сказав:

— Зірок стільки, що й не злічити. Не всі з-поміж них боги, декотрі навіть імен не мають. Та якби ти проклинав могутніх богів, вони знищили б тебе.

Сейтахт зневажливо махнув рукою.

— Я проклинав володарку неба Нут, богів Гора й Амона, Шy і Пта, Ісіду й Осіріса. Проклинав їх, сподіваючись, що вони обуряться. Але глянь на мене — чи не я стою перед тобою живий і здоровий? Слухай: жерці у храмах брешуть, розповідаючи, ніби сонце — то бог у багатьох проявах.

Жахнувшись блюзнірських слів, Менафт виставив долоні перед теслею.

— Мовчи! Я не хочу загинути разом із тобою. Можливо, боги сонця не чують тебе, бо тепер ніч. Але ж уночі владарюють Осіріс та Анубіс. Вони страшно покарають тебе, якщо ти насмілишся ввійти до фараонової гробниці.

— Отже, вони мене покарають? Конче мене? — глузливо пінтам тесля. — Тоді поясни, чому боги не покарали інших розкрадачів, що задовго до нас тягали золото з царських скарбниць? Тут, у долині, майже кожну гробницю сплюндровано, ти це знаєш не згірше за мене.

— Авжеж, тільки я знаю і те, що багатьох грабіжників спіймала варта Міста мертвих. Бідолах так катували, що їхні зойки чули аж на тому березі Нілу.

— Гаразд, гаразд, це правда, але я тебе питаю: хто ж тих дурнів покарав? Хіба ж боги?

Каменяр мовчав, і Сейтахт повів далі:

— Милувати чи карати можуть тільки люди, а не кам'яні чи дерев'яні статуї богів. Вони не живі, їх зробили ми, люди. Хіба ти сам не допомагав видовбувати з каміння постаті богинь Ісіди, Нефтіди, Нейт і Селкет на фараоновому саркофазі? Своїми руками, своїм струментом ти створював богів. Подумай, Менафте, які ж безсилі наші боги, коли вони потребують допомоги людей, аби з'явитися їм на очі.

Менафт підвівся і розгублено втупився в небо. Сейтахт сказав те, над чим уже давно замислювався він сам. Інколи він довго стояв перед якимось старовинним храмом, придивляючися з цікавістю ремісника до статуй богів. Тоді він відчував глибоку повагу тільки до людей, що зробили ці витвори мистецтва. Та коли жерці в храмі Амона ладналися до жерти і молитов, коли вони урочисто йшли, оповиті хмарами фіміаму, і під глухий спів зникали в святому храмі, — тоді Менафтові завше здавалося, що він відчуває близькість божества.

Сейтахт торкнув рукою задуманого каменяра.

— Ходімо, ходімо, — нетерпляче звелів він. — Ніч недовга, а в нас багато роботи. Осіріс — Тутанхамон прагне позбутися золота, яким напхано його гробницю.