Карл Брукнер - Золотий фараон

Палиця блиснула в повітрі і влучила Хенумові в руку. Весляр побачив, що йому загрожує небезпека. Мунхераб і Еменеп теж узялися шпурляти в нього.

— Схаменіться! — загорлав Хенум. — Я прийшов тільки застерегти вас. У долині мигтять вогні. Вони наближаються до гробниці.

Еменеп скочив наперед.

— Це, напевне, жерці! — крикнув він. — Тікаймо! Мерщій! Бо нас спіймають і спалять живцем!

Гончар злякано дивився на Сейтахта, шукаючи в нього ради.

Але той не виказував ніякого страху. Тільки примружив очі, питаючи в Хенума:

— Звідки наближаються ті вогні?

— З того боку, де сходить сонце, — збрехав Хенум. Його тішило, що Сейтахт все-таки занепокоївся, і він вів далі: — Вогнів багато. Палахкотять у темряві. Либонь, то вершники із смолоскипами.

— Це фараонові солдати! — заволав настраханий Еменеп і кинувся до вилому в стіні.

— Стій, боягузе! — крикнув на нього Сейтахт. — Чи не збираєшся зоставити тут золото? Бери, скільки можеш підняти, якщо хочеш живий вийти звідси.

А тоді вже трохи спокійніше тесля звелів Мунхерабові:

— Розстели ці гарні шати та поскладай в них усе, що тут лежить.

— Мені не треба ніякого золота! — заскиглив водонос. — Воно тільки біду накликає. Коли це насправді вершники, то за хвилю вони будуть тут і…

Мунхераб не доказав. Сейтахт одважив йому такого ляпаса, що він аж заточився. А Еменеп, не сперечаючись, скорився теслі, побачивши, що той витяг із сагайдака, багато оздобленого самоцвітами, довгу стрілу і тримає її, наче бойовий спис.

Страшенно кваплячись, вони позав'язували всі коштовності у тканини, звірине хутро й шати; клумаки, один по одному, подавали Хенумові, аж той мусив відповзти назад — так багато набралося тих клумаків.

Вузький прохід не давав змоги обернутися. Тож Хенум повз по камінню й ріні на животі, ногами вперед, та ще й тяг за собою два клумаки із золотом. Цей вузенький лаз між камінням і стелею здавався йому нескінченним. Курява й задуха забивали віддих. Весляр пообдирав собі шкіру, піт струмів йому з чола. Він голосно кляв золото зажерливого хазяїна, урядовця Поа. Теслі він зичив найгірших хвороб, а себе самого порівнював із найпотворнішими тваринами, які тільки знав.

Хто звелів йому лізти в цю кляту діру? Наскільки приємніше було б дрімати на свіжому повітрі! А як ітимуть назад, грабіжники навантажать йому на плечі найважчі клумаки. І в усьому винен отой пришелепуватий Менафт. Певне, знову страхав теслю карою богів, і через те його мало не вбили. Лежить тепер у гробниці і, мабуть, там і сконає. Жоден з його богів не зарадив йому.

Якусь мить Хенум відпочивав, а тоді знову взявся тягти клумаки. Щось задзвеніло: один клумак розв'язався, і з нього посипалися золоті речі. Та Хенум не спинився. Його ноги вже не намацували каміння, груди вдихали свіже повітря. Ще один поштовх — і він на волі. Недбало кинув на землю клумаки. Над головою сяяло зоряне небо. Як добре жити, як добре випростати плечі, все тіло! Вдруге він уже не полізе в ту жахливу кам'яну пащу.

З гробниці гукали на нього. Хай собі гукають. Він не чує, та й годі!

Хенум задоволено потер руки. Хай тепер самі спробують потягти через каміння важкі клумаки з золотом. Але що сталося з каменярем? Його ж забили майже до смерті. Самотужки він з тієї страшної в'язниці не вибереться.

Заклопотано хмурив Хенум чоло. Шкода Менафта! Він залюбки допоміг би бідоласі, та не знав, що робити.

Наче шукаючи поради, Хенум дивився на небо, всіяне зорями. І саме вони нагадали весляреві власну вигадку про вогні, що наближаються до гробниці, — вигадку, якою він налякав своїх напарників. Чому ж не вигадати йому чогось іще? Він може сказати, що втік од вершників. Або краще: втік, аби відволікти вершників од гробниці і дати своїм товаришам змогу віднести здобич до безпечного місця. В це вони напевне повірять і навіть завдячуватимуть йому.

А насправді він сховається десь поблизу гробниці і, коли грабіжники, підуть, винесе звідти Менафта.

Втішений влучною вигадкою, Хенум засміявся своїм чудернацьким лихим сміхом. Завтра ніхто не зможе довідатися, чи він казав правду, а чи брехав.

Сейтахт шаленів. Мунхераб і Еменеп гукали щосили. Та все було марно — знадвору не чулося ніякої відповіді. Хенум не озивався. Чи його схопили вершники? Або жерці Міста мертвих?

Перший висловив цю думку гончар. Сейтахт люто глипнув на нього, але заклопотано прислухався: Знадвору не долинало жодного звуку.

Мабуть, там сталося щось лихе, бо Хенум неодмінно озвався б. Просто втекти він, звісно, не міг. Цей раб волів би радше попасти в пашу крокодилові, ніж ослухатися свого пана. А може, переслідувачі зачаїлися біля входу? Безперечно, їх вистежили вороги урядовця Поа, що якось довідалися про намір пограбувати Тутанхамонову гробницю.