Олекса Стороженко - Марко Проклятий

Так мізкував собі Кобза, а тим часом прокинувся божий мир: застрекотіли коники, заспівали пташечки, дрохви, журавлі, хохітва підіймались табунами і летіли за своїм насущним… Сонце із-за гори викинуло золоте проміння і от-от лагодилось глянуть на землю. Кобза упав на коліна й став молиться. Не устами молитва його творилась, а теплою душею: полинула вона до милосердного і, напиваючись його благодаті, забула землю, забула й саму себе. Кобза не скінчив ще молитви, як почув позад себе, що щось затріщало і застогнало. Дивиться: встає Марко, важко диха і хижо водить мутними очима, а вид його такий же блідий, яку мертвого, і так же стримить і волосся догори. Страшно було дивиться на його мертвого, а ще страшніш було бачить, як він оживав… Підвівшись, Марко важко зітхнув і боязко озирнувся; найперше впала йому у вічі сестрина голова…

— Сестро моя милая, сестро моя любая, — чуло промовив він, дивлячись на неї, — збавив я тобі віку, занапастив долю і загубив твою душу! — Далі, з жахом скинувши оком на матчину голову, скрикнув: — Мати моя рідна, нащо ти мене на світ породила, чого мене маленьким у колисці не задавила?

З останнім словом Марко дуже застогнав і почав рвать на собі волосся і стусувать себе у груди. Дрібні краплі крові і поту текли по його виду, а з очей не пробивалась ні одна сльозинка.

— Годі тобі стусувать себе, — озвався Кобза, — од сього не поможеться, лучче почни ранок молитвою. От що тобі треба!

— Не вимолиш, — одказав Марко, схиливши на груди голову, — коли тієї молитви нема отут! — і Марко приложив руки до серця. — Поперечитував я на своєму віку усі акафісти, тропарі, псалми, напам'ять їх вивчив, цілісінькими днями й ночами харамаркав, а торба моя од сього не полегшала. Доводилось мені і скарби знаходить: багацько набудував я церков, монастирів; багацько роздавав старцям, бідним, неймущим, а ще більш задля того, щоб одмолювали тяжкії мої гріхи, а торба моя усе-таки не полегшала. Чужим словом і чужими грішми не ублагаєш господа; ті молитви і скарби в нас самих; шукай їх у твоїм серці, у твоїй душі; коли ж там нема, то вже ні в кого їх не позичиш…

— Неписьменний я, так не знаю, яку тобі на се одповідь дать; мені здається, що на те поле, хоч воно й твоє, не ходи жати, котрого ти не орав і не засівав. Коли у тебе бракує того насіння, позич його у другого. Хоч той другий і не одмолить твоїх тяжких гріхів, так, може, навчить, як ублагати милосердного господа, на путь спасення наведе, от що!..

Марко мовчки зирнув на Кобзу й питливо на його поглядів; видко було, що ся одповідь гаразд-таки його торкнула.

— У яку сторону ти йдеш? — спитав він підводячись.

— Ік Лохвиці, — одказав Кобза замислившись, — там моя ненька, там моя й сужена…

— Та не там твоя доля! — додав понуро Марко.

— Що було, те бачили, а що буде, те побачимо, — одказав Кобза, махнувши рукою.

— Однак пора рушать: поки не розійдемось, будеш мені товаришем, дорогою побалакаємо.

— Куди ж ти мандруєш?

— У Лубни, туди пішов мій шлях.

— Що ж маєш там чинити?

— Що доведеться. Як ти вчора приїхав, той шлях мені привиджувався: бачив кілька слобід і Лубни.

— Звідси? — спитав Кобза дивуючись. — Яка ж мара показувала тобі ті слободи і Лубни?

— Невсипуща злая моя доля!.. Годі теревені гнуть, час рушати, ходім, ходім!..

Марко почав ховать у торбу одрубані голови, а Кобза пішов до свого коня.

Через яку часинку Марко, закинувши на плечі свою торбу, рушив, а поруч його йшов Кобза, ведучи у поводі свого коня. Широко ступав Марко, здавалось, і ваги ніякої не було у його на плечах, тільки видко було, як жили напружались на шиї і руках, а ноги грузли в землю аж по самісінькі кісточки.

— Розкажи ж мені, Марку, що ти за чоловік на світі, — спитав Кобза, — що тяжкими своїми гріхами так опаскудив свою душу, що тебе, як сам кажеш, не прийма ні земля, ні саме пекло?

— Добре, — одказав Марко, трохи замислившись, — розкажу; ти мені якось подобався; може, згодиться тобі те, що од мене почуєш, й ти мені згодишся або я тобі, так от слухай.

Батько мій був із самих найпервіших січовиків, що осадились кошем на Чортомлику. Запровадив їх туди польський круль, Степан Батор, надавши їм лицарську регулу, щоб вони боронили святу віру і хрещений люд од дряпіжних татар і ногайців. Не дуже подобались татарві і ногайцям такі сусіди, як наші запорожці; побачили вони, що самі не справляться, от і підняли проти Січі оту бісову Кабарду. Так чого вже вони не робили, а нічогісінько не вдіяли: вибивали запорожців сотнями, а в Січ надходило тисячами. Однак дуже-таки надозолила Кабарда січовикам; от вони, завдавши чосу татарві, одпровадили чималий загін і проти черкесів, щоб і їм утерти носа. В тім загоні ватажком був мій батько.