Всеволод Нестайко - Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо

Іду вулицею.

«А може, не приїде Книш? Захворіє абощо. Всяке ж буває. Але — ні, навряд. Такі не хворіють.»

Назустріч Галина Сидорівна.

— Здрастуйте! — привітавсь я до неї чемненько, а в душі: «Прощайте, Галино Сидорівно! Може, й не побачимось більше…»

Іду далі.

І раптом…

— Чого це ти носа повісив? Знову щось накоїв і мати ременя дала? — почув я несподівано. Звів голову. Біля колодязя, з відрами й коромислом, стояла Гребенючка і дивилася на мене усміхнено.— І чого це ти сам? А де ж твій переекзаменовщик? Посварилися, може?

Мабуть, треба було їй сказати щось різке або уїдливе: «Не твоє свиняче діло», але мені не схотілося такого говорити, і я просто сказав:

— Він у Пісках, у тітки.

— А ти, бідненький, ходиш і плачеш.

І знову я втримався від обов’язкового в таких випадках: «Сама ти плачеш. Оно витри під носом»,— а чесно признався:

— Не плачу, але скучаю.

Мої незвично смиренні відповіді, мабуть, здивували і розчулили Гребенючку. Вона глянула на мене з щирим співчуттям і сказала:

— Так чого ж ти до школи не приходиш, на майданчик? Ми там завжди у волейбола граємо і в інше.

— Та-а…— невиразно протяг я. І мені раптом дуже захотілося розказати їй і про острів, і про Книша з Бурмилом, і навіть про сон, що наснився мені сьогодні. Я ледве втримався. Якби це була тільки моя таємниця, я б таки, напевне, розказав. Але — Кукурузо! Він би ніколи не простив мені цього. Як важко іноді бути вірним другом!

І ще я несподівано подумав: «А чи вміє Гребенючка танцювати козачок?» І хоч я не знав, але чогось вирішив, що, мабуть, уміє.

Поки ми говорили, вона опустила відро в колодязь і тепер почала витягати, крутячи обома руками корбу. Я спершу дивився, потім у душі махнув рукою: «А! Кукурузо ж все одно не бачить!» — і сказав:

— Давай поможу.

Вона нічого не відповіла, я взявся й собі за ручку, і ми почали крутити вдвох. Ми крутили так завзято, що відро гойдалося там, у глибині, стукалося об цямрини, і чулося безперервне хлюпання, мов водопад. Коли ми витягли, води було всього піввідра. Ми глянули одне на одного і засміялися.

— Давай ще.

Мені було дуже весело отак удвох крутити корбу. Наші руки торкалися, ми штовхали одне одного, а один раз навіть стукнулися лобами. І весь час сміялися. І стало шкода, коли відра були вже повні.

Вона почепила їх на коромисло, взяла на плечі і пішла похитуючись. Десь вглибині ворухнулася в мене думка: було б помогти їй, піднести хоч до воріт. Але на це вже в мене не вистачило пороху. І я тільки мовчки дивився їй услід. І думав, що на безлюдному острові я б не жив нізащо в світі. Навіть за мотоцикл з коляскою.

«Прощай, Ганю! Може, ми й не побачимось більше… І ти все життя згадуватимеш оцю нашу зустріч біля криниці… Ой! — згадав я раптом.— Кукурузо ж скигликів просив привезти. А скоро ж продмаг закриється».

І тут, наче кийком по голові, стукнула мене думка: «Леле! У мене ж грошей ні копійки. А скиглики дев’ять копійок сто грамів. Що робити? Коли мати або тато прийдуть, продмаг буде закритий».

Гребенючка вже входила у свою хвіртку.

— Гр… Ганю! — гукнув я, чи не вперше в житті називаючи її на ім’я.

Вона хитнулася і аж вихлюпнула воду від несподіванки.

— Ганю,— підбіг я до неї,— стривай! Знаєш що, позич мені дев’ять копійок. Мати з роботи прийде, я одразу віддам.

— Нащо? — лукаво глянула вона на мене.— На цигарки? Да? На цигарки?

— Та які там цигарки! Дуже треба… Я на рибалку на ніч їду. Гачків купити, а то сільмаг закривається. Чесслово, оддам. Позич.

— Тільки в мене дев’яти нема, у мене п’ятдесят цілих. Мати на книжку дала. Ох, гарна книжка продається!..

— То я здачі принесу. Я швидко.

— Пожди, я винесу.

Коротше кажучи, скигликів я купив, Гребенючці здачу відніс, а коли мати прийшла, і борг оддав. Усе вийшло добре. Навіть не довелося довго просити у матері дев’ять копійок. Одразу дала. І на ніч відпустила. От що значить бути хорошим і виконувати все, що тобі наказує мати!

Ще й харчів напакувала повну торбу — наче я на місяць мандрувати їду.

І коли зайшло сонце, я вирушив. По дорозі у сінях поцупив ще довгеньку мотузяку-припиначку, на якій мати колись припинала бичка. «Хтозна, може, доведеться зв’язувати, так щоб було чим»,— подумав я, відчуваючи при цьому холодок у животі.

Кукурузо з вудкою в руках стирчав по пояс з води коло берега. Стирчав, мабуть, давно, бо вже посинів, як бузина, і цокотів зубами.