Всеволод Нестайко - Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо

Ми з Явою слухали не дихаючи.

— Чуєш, їжа астрономів, а ми…— шепочу я пересохлими губами.

— Астронавтів, дурило! Астрономи — це ті, що у трубу дивляться. Ті сало їдять і вареники, як ми з тобою.

— Сам дурило! Знаю! То я так… Який розумний! — шепочу я. І уявляється мені:

…Велетенська ракета на старті… астронавти, що заходять у ракету, люди біля підніжжя ракети… Враз вони розступаються, пропускаючи автовізок, на якому штабелі картонних коробок. На коробках великими літерами написано: «Глобулус „Привіт з Васюківки“». «Глобулус „Особо-Васюківський“»…

…А тоді — Марс… У прозорому шоломі, в скафандрі стоїть астронавт на тлі фантастичного марсіянського пейзажу, оточений марсіянами, що схожі на здоровеннецьких пуголовків, і пригощає їх глобулусом, вичавлюючи його з тюбика, як зубну пасту. Марсіяни пробують, цмокають від задоволення і показують великий палець — во!

Тільки… чим же пригощатимуть, що ж їстимуть бідні астронавти, як ми з Явою вивернули к лихій годині той термос? Помруть, бідолахи, з голоду, не долетять до Марса…

— Глобулус — одноклітинна мікроскопічна водорість,— захоплено говорить Фарадейович,— і неозброєним оком ви його, звичайно, не побачите…

«Ой, здається, і озброєним теж…» — тремтить моє серце.

— Сьогодні ми його, так би мовити, посіємо, потім почнемо підгодовувати… він почне швидко розмножуватися, і тоді ви побачите…

«Побачите-побачите… якщо буде, що сіяти… О лишенько, нащо ми полізли, нащо ми чіпали той термос?»

Зараз Фарадейович одкрутить кришку і… І буде страшний «пшик», як каже дід Салимон. Ота драбиняка Бардадим перший захихикає — я його знаю.

І кого, кого ми підводимо! Людину, перед якою ми («гангстери!») німіємо від захоплення і стаємо смирними, як овечки; людину, що, як спитати: «Кого ти найдужче любиш?» — стоїть у нас на третьому призовому місці (після мами й тата), а то й частенько виходить на друге й навіть на перше (коли тато: «Ану скидай штани, лобуряко!», а мама: «От пожди-пожди, я тобі вуха пообриваю!»). Правда, та любов була прихована, платонічна, здалеку; Фарадейович про неї, може, й не догадувався, бо справи мав більше з отими бардадимськими старшокласниками, які нас («А киш, малявки!») на гарматний постріл до нього не підпускали. Але тим більше…

Фарадейович одгвинчує кришку і урочисто говорить:

— Увага, товариші-громадяни, ви-ли…

Ми з Явою блискавично перезирнулися.

— Гой!

— Вой!

Спершу з кущів вилетів наш двоголосий зойк, за ним одразу — ми.

— Стійте! Не лийте!

Ви пам’ятаєте, у спектаклі «Ревізор» Гоголя є наприкінці німа сцена, коли всі застигають у різних позах із роззявленими ротами? Так от точнісінько така сцена відбулася й зараз. На якусь мить, звичайно. Перший отямився Фарадейович.

— Що? — здивовано запитав він.

— Ми…— сказав Ява і глянув на мене.

— Ми…— сказав я і глянув на Бардадима.

— Ми…— повторив Ява і теж глянув на Бардадима.— Ми… тільки вам можемо… по секрету…

Фарадейович усміхнувся.

— По секрету, так по секрету. Я люблю секрети.

Він одійшов з нами вбік і схилився, наставляючи вухо. І ми, перебиваючи один одного, пошепки виклали у це вухо геть чисто все. Під кінець Ява сказав:

— А тепер скажіть усім… Хай нам надають… по западному полушарію… Ми згодні.

Фарадейович якось дивно скривився і протягнув:

— Он воно що… Гаразд…

Потім рішуче рушив до гурту юннатів. Ми, заклавши руки за спини, як арештанти, попленталися за ним.

— Так от, товариші-громадяни,— сказав Фарадейович.— Ці молоді люди… (ми опустили голови) пропонують спершу добре зміцнити греблю, очистити плесо, а вже тоді…

Ми стрепенулися, не вірячи своїм вухам.

Фарадейович схилився до нас і шепнув:

— Гадаю, того, що лишилось, вистачить.

Потім випростався і вголос промовив:

— Думаю, вірно пропонують вони, га?

— Вірно! Правильно!

— Очистить! Звичайно! — почулися голоси.

— Секрет! — через губу процідив Гришка Бардадим і ляснув по потилиці своїми граблями спершу мене, потім Яву.

Та ми навіть і не відчули. Ми глянули один на одного і засміялися.

А коли юннати полізли укріплювать греблю і розчищати озерце від ряски, ми з таким азартом взялися допомагати, що вода аж зануртувала, закипіла навколо нас.

Раз у раз ми кидали на Фарадейовича палкі, захоплені погляди. От же ж людина! От людина! Скажи він нам зараз: «Пийте, хлопці, озеро!» — їй-право, вихлебтали б до дна!

Незабаром озеро уже чисте — ані рясочки. Всі вилазять на берег.