Владислав Крапивін - Тінь Каравели

От уже цього я не сподівався! Нашу Каравелу, нашу таємницю — якомусь дівчиськові? Павлик із глузду з'їхав! Ні, справді, що за дурниці!

Але поки я добирав слів, щоб висловити своє обурення і образу, Павлик знову квапливо заговорив:

— Ти знаєш, які вона книжечки принести може? У неї вдома їх ціла купа, от слово честі, хоч сам запитай, вона скаже. Ось побачиш, ще краще буде. Ти, Владьку, тільки на неї не супся, бо вона тебе боїться.

— Мене?

Чесно кажучи, я клюнув саме на цей гачок. Усе-таки здорово, коли тебе, першокласника, боїться отака дилда.

Того вечора гра не клеїлася. У мене слова просто застрявали. Соромився я при Милці відкривати наші таємниці й вигадувати нові. І злостився на неї. Та й Павликові було незручно; він лише намагався удавати, що все гаразд.

Наша Каравела застряла на одному місці, ніби в борошняному киселі. Ми не могли вигадати нічого цікавого.

Милка, певно, все зрозуміла. Але не йшла, сиділа. Серйозна й уважна. І раптом сказала, не дивлячись на нас:

— Я одну книжку читала про шаблезубих тигрів. Вони на острові жили. Давайте відкриємо цей острів. І влаштуємо полювання…

Вітер злегка ворухнув наші вітрила.

— Цей острів який? — з надією запитав Павлик.

— Як-то «який»?

— Ну, які береги, скелі, дерева? — похмуро пояснив я. — Треба ж знати. Гадаєш, так просто? Відкрили — і все? А раптом перед ним підводні рифи? Ще наскочимо…

— Який ти швидкий! — запально сказала Милка. — Відкрий, тоді й довідаєшся! Звісно, рифи… Треба на шлюпці розвідати, а не лізти навмання.

— От і вирушай, — запропонував я. — На шлюпці… А вам не можна. Ми кермо повинні тримати і вітрила.

— Гаразд, — неголосно погодилась Милка. Помовчала і заговорила, дивлячись у вогонь: — Ну от… Це великий острів… Не дуже великий, середній. У нього береги високі. Жовті від глини. І скелі високі. А вгорі суцільні джунглі. З однієї скелі збігає у море струмок. А на кручі стоїть кам'яний ідол, великий такий і зубатий. Його дике плем'я зробило. Тільки зараз племені немає, його вже зжерли шаблезубі тигри.

— От тварюки! — зраділо вигукнув Павлик і смикнув затвор уявного карабіна. — Ну, ми їм дамо!

І все-таки вечір був не такий, як досі. Удвох було краще. Я втішив себе тим, що Милка більше, певно, не з'явиться. Але вона з'явилася. Наступного дня.

— Диви, що вона придумала! — бадьоро сказав Павлик, а очі у нього були винуваті.

Милка здогадалася, як робити над морями день і ніч. Вона принесла два клаптики: білий, з вишитим жовтим сонцем, і чорний, шовковистий, з білими паперовими зірочками. Ці клаптики можна було по черзі розстилати на тумбочці.

Коли б таке вигадав Павлик, я б одразу сказав, що це здорово. Але зараз мені стало образливо.

Я прискіпався:

— А якщо вечір? Чи ранок? Тоді як, га?

— Щось також можна придумати, — тихо сказала Милка. — Я сьогодні вдома подумаю.

Вона це мені сказала, а не Павликові. Ніби питала у мене дозволу. Була вона зараз якась нерішуча, сиділа на краєчку стільця і роздивлялася свої валянки. У цю хвилину я зрозумів: плювати їй на Павликову арифметику.

— Ну… гайда, чи що, — похмуро промовив я і перший поліз під карту, в нашу «каюту».

Того вечора справи пішли краще. Милка майже не ніяковіла, я вже не соромився, Павлик радів, що ми не супимося одне на одного.

Коли Милка пішла, Павлик потупцявся трохи коло мене й ніяково сказав:

— Послухай-но… Нехай вже вона приходить, коли їй так хочеться…

Що його вдієш? Я погодився, хоча й без захоплення:

— Нехай…

Минув тиждень, і до Милки я майже звик. Я звик, але все поглядав на Милку скоса. Це теж була звичка.

Якось після уроків Милка наздогнала мене біля дверей школи. Вона йшла трохи позаду, височіючи наді мною, як Гуллівер над ліліпутом. Гуллівер у кривому жовтогарячому капорі. Павлика з нами не було: його залишили вчити вірш, якого він не вивчив вдома.

Ми йшли мовчки, і Милка часом шумно зітхала у мене за плечем. Це мене дратувало. А день був синій від неба і яскраво-жовтий від сонця. Дзвеніла краплями відлига, і радісно галасували горобці на потемнілій дорозі. Не хотілося сваритись у такий день. Я вирішив дуже просто спекатися Милки: постою з хвилину, ніби милуючись краплями, а вона нехай чимчикує далі.

Я зупинився біля іржавої ринви. За півметра від землі вона круто вигиналася, а її зріз був прикрашений бурульчаною бородою. З бороди скляним горохом сипалися краплі. Іноді вони зливалися в іскристий струмінь, але одразу ж знову розбивалися на кульки.