Анна Лимич - Ельвіра в Країні Котів

Нібияк день народження, Ельвіра запам’ятала ранок, коли появилося чарівне оксамитове диво – екзот! Звісно, дівчинка сприйняла це, як сюрприз, настільки загадково це виглядало.

– Кошеня, швидше за все, Хтось підкинув під двері, – міркував тато, – і чому нам?!

Мама Ельвіри одразу помітила, що створіння незвичайне і, безумовно, якась таємниця з усім цим пов’язана. Зрештою, констатувала: «Діватися нікуди, воно наше!» Зараз її хвилювало, де поставити для кошеняти мисочку та інше, аби зручно було всім. Премиле котеня отримало ім’я Гламура, бо виявилося дівчам.

Час минав скоро, нічого надзвичайного не відбувалося. Киця підкоряла своєю безмірною грайливістю, наче вихор, носилася кімнатами, миттєво кидаючись на все, що рухається. А ще – муркотіла свої чарівні пісеньки, особливо, коли тато розповідав доні про домашніх тварин.

Та одного літнього вечора, коли Ельвіра уявляла себе ветеринарним лікарем, а Гламура мирно дрімала на її лівому плечі, тепло посапуючи біля самого вуха, щось ніби дзенькнуло! Киця здригнулася і голосно протягнула: «Н-я-я-а-в!»

Усі здивовано подивилися на домашню улюбленицю.

– Няв-няв! – знову нявкнула смугаста. – Оце Хтось щойно підказав мені, що він прийшов, і я готова оповідати вам історії про могутній і незнищенний котячий рід! І ви всі зрозумієте мою мову!

– Оце-то киця! – аж сплеснув руками тато.

– Му-р-р-р… – мило кивнула голівкою задоволена Гламура, – Отож, почнемо! Близько десяти тисяч років назад десь на Близькому Сході люди приручили моїх пращурів…

– А ще недавно вважалося, що в Єгипті, – поправила Ельвіра, – а зараз з’ясувалося, що на Кіпрі!

– Отже, – вела киця чарівним голосом, – тоді ми були лісовими і дикими, мали сіре гладке хутро з темними смужками, або – й плямками…

– Чарівна моя! – не втримався тато і погладив Гламуру по спинці, – єгиптяни вважали ваших родичів священними, адже перші помітили, що ви дієте на людей, як найкращі природні ліки.

– А головне, – додала мама, – кожна людина на Землі має паралельно і котячу душу!

– Нічого собі! І через це ми обожнюємо котиків? – чмокнула Ельвіра свою смугасту красуню.

– Не тільки, – облизуючи крихітний перський носик, муркнула Гламура, – дикі кошенята і кішечки забавляли дітей і жінок, тож їхній час минав у справжньому щасті! А от коти виявилися природженими мисливцями. Тому і чоловіки зачаровувалися загадковими створіннями.

– Няв-няв! – спробувала подражнити подружку Ельвіра. – Невже і в Єгипті жилося котам, як тепер?

– О ні! – заперечила вона, – жилося краще! І будь-яке знущання над нами каралось нещадно!

– А нинішніх кривдників безпритульних тваринок, – зітхнула мама, – лише зневажають…

– Так і є, – куснула довгий рожевий кігтик Гламура, – хоча нашої котячої відданості аж ніяк не поменшало, навіть з часом…

Вимовляючи слово « Час », чарівна Гламура помітила, як у кімнаті з’явився безмежний, таємничий і невидимий нікому годинник.

– Я завжди з вами , – озвався Час , – лише треба мене відчути і старанно берегти. Для чого!? А це – вже покаже саме життя.

– А хто перший зробив крок назустріч? – запитала мама, відволікаючи Гламуру від Часу . – Чого тільки не фантазують!

– Маєте рацію! – погодилася екзотична Гламура. – У кожного народу – свої легенди, міфи, історії. Існує така індійська оповідка: «Якоїсь холодної зими тяжко занедужав цар звірів – Тигр. «Що ж робити? – засмутилася Киця, – окрім мене, нікому розвести багаття і врятувати йому життя.». От і вирушила вона до людей. Знайти вогнище було нелегко. Та спантеличило кішку інше – біля багаття уперше побачила рибу, яка смажилася на вогні і надто вже смачно пахла! І так нестерпно схотілося їй спробувати тієї смакоти…».

– А що ж люди? – поцікавилася Ельвіра.

– Побачили, що до них завітало невідоме звірятко, і, звісно, з інтересом нагодували рибкою. Біля вогнища було неабияк затишно, і Киця на мить задрімала, забувши, за чим прийшла… Прокинувшись, схопила в зуби довгу палаючу тріску та бігцем кинулася до лісу. Їй вдалося вилікувати свого великого родича – могутнього смугастого Тигра, проте, пригадуючи теплу зустріч з людьми, повернулась до них.