Френсис Брет Гарт - Степовий найда

— Це ж виделка, — прошепотів збентежений Кларенс, помітивши, що Сюзі має намір поколотити виделкою молоко в чашці.

— А от і ні, Кларенс, це просто розколота ложка, — сказала Сюзі.

Але місіс Пейтон була в такому захопленні, що не помічала цих дрібниць, вона безперестанку підкладала найкращі шматки на тарілку Сюзі, забуваючи про свою власну, і лише зрідка відривалася, щоб відкинути назад кучеряве волосся, що спадало дівчинці на лоб. Містер Пейтон сидів поруч спокійний і задоволений. Раптом погляди чоловіка й жінки зустрілися.

— Вона була б уже така, як ця дівчинка, Джон, — промовила ледве чутно місіс Пейтон.

Джон Пейтон мовчки кивнув головою і, відвернувшись, став дивитися в нічну темряву. Чоловік, якого звали Гаррі, також втупив неуважний погляд в свою тарілку, ніби читаючи молитву.

«Хто це «вона»? — думав Кларенс. — Чому з вій місіс Пейтон скотилися дві сльозинки і впали Сюзі з чашку з молоком?» А Сюзі навіть нічого не сказала. Лише згодом Кларенс дізнався про те, що Пейтони втратили свою єдину дочку. Сюзі, сама того не підозрюючи, викликала в серці місіс Пейтон і смуток і ніжність.

— Я гадаю, що завтра вранці ми доженемо їх караван, якщо вони не знайдуть нас уночі, — сказала, глибоко зітхнувши, місіс Пейтон і сумно глянула на Сюзі. — Може, навіть деякий час ми зможемо їхати разом з ними, — додала вона невпевнено.

Гаррі посміхнувся, а містер Пейтон відповів серйозно:

— Боюсь, що з цього нічого не вийде, коли б ми й хотіли подорожувати в компанії. Крім того, — додав він тихіше, мене турбує те, що до цього часу ніхто не розшукує дітей. Піт і Ганк весь час патрулюють на дорозі.

— Це бездушно! — сказала місіс Пейтон обурено. — Коли б ще йшлося про хлопця — це справа інша, він може й сам подбати про себе, але не потурбуватися про таку крихітку, це — сором!

Вперше Кларенс відчув, як неоднаково ставляться ці люди до нього і до Сюзі, і його дитяче серце стислося від болю. Особливо прикро було чути це від такої ніжної, милої й доброї жінки, перед якою він благоговів. Містер Пейтон, певно, помітив це і поспішив на допомогу:

— Можливо, вони знають краще, ніж ми, в яких надійних руках вона опинилася, — сказав він, весело кивнувши на Кларенса. — Крім того, їх могли збити з пантелику знаки індійців, як це трапилося з нами.

При цих словах Кларенс пригадав індійця, якого він бачив із зарослів. Може, сказати зараз про нього. А як не повірять і почнуть сміятися в її присутності? Він вагався, поки нарешті вирішив сказати про це тільки містеру Пейтону, коли залишиться з ним наодинці. Повечерявши, Кларенс запропонував місіс Пейтон свої послуги — допомогти прибрати з столу та помити посуд — і був дуже радий, коли місіс Пейтон, сміючись, погодилась. Після вечері вони розмістилися перед наметом, навколо великого вогнища. Віддалік, навколо другого вогнища, всі інші члени каравану грали в карти і весело сміялися, але в Кларенса не було вже бажання приєднатися до них. Правда, він все ще непокоївся, що досі нікому не сказав про індійця.

— А Кларенс, — голосно вигукнула Сюзі, коли на якусь мить всі замовкли, — уміє розповідати. Розкажи що-небудь!

Коли зніяковілий Кларенс пояснив, що Сюзі має на увазі вірші, які він знає напам'ять, присутні попросили його що-небудь продекламувати.

— Розкажи про хлопчика, що стояв на палубі, охопленій полум'ям, і говорив: «Хлопчик, о де він», — сказала Сюзі, зручніше примощуючись на колінах у місіс Пейтон. — Це про того хлопчика, — пояснила вона по секрету місіс Пейтон, — батько якого не хотів лишатися з ним на палаючому кораблі, хоч хлопчик говорив: «Залишайся, тату, залишайся!»

Після такого чіткого і, безперечно, зрозумілого тлумачення вірша «Касабіанка». місіс Гіманс Кларенс почав читати. На жаль, почувалося, що хлопець покладається лише на пам'ять. Жести, що супроводили декламацію, були якісь дерев'яні, неживі — так навчив його колись на Заході учитель. Кларенс розповідав, що «полум'я бушує навколо нього», описуючи при цьому рукою правильне коло, він благав свого батька, покійного адмірала Касабіанка, сплескуючи руками перед собою, ніби бажав, щоб йому наділи наручники, усвідомлюючи, що ці рухи не можуть передати правильно те, чого він сам раніше не відчував або не бачив. Розповідаючи про батька, що «лежить і вмирає» чи про «знамено, що майорить угорі» він робив однакові рухи. Але інколи вірш хвилював його уяву, сірі очі спалахували, вогнем, хлоп'ячий голос тремтів, і, можливо, слова плутались. Він захоплювався, тоді йому здавалося, що степ і все навкруги зникає в нічній темряві, а полум'я яскравого вогнища охоплює його і вкриває невмирущою славою, і його опановував незбагненний екстаз, незрозумілий для нього самого, і цей захват, це піднесення передалося слухачам. Коли він, розчервонівшись, замовк, то здивовано помітив, що біля сусіднього вогнища ніхто не грає в карти — всі стовпилися біля намету.