Єжи Брошкевич - Велика, більша й найбільша

— Це нічого, що ви не назвали себе. Я і так знаю, що товаришка у спідниці — не Горошок, а товариш у штанях — не Іка, а саме навпаки. Зрештою, мені дуже приємно познайомитися.

Горошок штурхнув Іку.

— Нам теж! — закричав він.

Іка кивнула головою.

— Не трусить, га? — спитав Як.

Лише тепер у них розв’язалися язики.

— Анітрошки, — почала Іка. — Я й не знала, що ми летимо. Просто не віриться.

— А крім того, — провадив Горошок, — коли летиш уперше, та ще в пітьмі… і в таких умовах…

— Розумію, — втрутився Як.

— Так, — провадив Горошок, — усе якось незрозуміло. Ми летимо так тихо… ніби й зовсім не летимо.

— Тільки не поспішайте, шановні товариші, — перебив Як. — До ранку ще далеко. Польоти бувають усякі. Там, куди ми летимо, аж ніяк не тихо.

Нема чого критися, перші хвилини польоту принесли стільки нового і несподіваного, що вони мало не забули про мету своєї подорожі.

Але почувши ті слова Яка: “Там, куди ми летимо!”, вони одразу ж згадали про все.

Першою хотіла щось сказати Іка, але Горошок зупинив її рішучим рухом руки.

— До речі, — сказав він, — ми повинні дізнатися у вас, що нам робити далі?

— Яке у нас завдання? — то докинула Іка.

— І як нам діяти?

— От і чудово, — сказав Як цього разу підкреслено поважним тоном, а потім щось прошепотів сам до себе. І повторив ще раз: — От і чудово. Кажете — що робити?

— Так.

— Гаразд! Однак спершу я мушу вам, мої любі й шановні товариші, сказати, що ви мені до вподоби. Це не на тему, але це факт.

Іка й Горошок уклонилися до циферблатів.

— А справи такі, — вів далі Як. — Пощастило встановити, що той “Дуглас”… тобто, той пасажирський літак… приземлився приблизно на двадцятому градусі північної широти і майже на тринадцятому градусі східної довготи. Отже, по-перше, ми маємо його знайти.

— Як? — спитав Горошок.

— Адже такий літак у пустелі — це однаково, що піщинка на величезному майдані, — додала Іка дуже розумно, хоч Горошок скривився і буркнув щось таке: “Облиш мудрування”.

— Справді, — підтвердив Як. — Та коли нам відомі географічні координати — довгота і широта, то стає зрозуміліше, в якому місці того майдану слід шукати. Широта відома точно, звідки подано останній сигнал. Отже, зробимо просту річ…

— Ясно, — втрутилась Іка.

Горошок знову роздратовано скривився, а Як жартома спитав:

— Що “ясно”?

— Ну… — почала Іка й замовкла.

Як тихо засміявся.

— Розумію, — сказав він. — Отож ми, ясно, дістанемося двадцятого градуса північної широти і полетимо вздовж нього, по прямій. На місці будемо не раніш як на світанку. Тільки було б видно. О… це найбільший клопіт: чи буде видно.

— Там же буря… — почав Горошок.

— Ото ж то й воно, — невесело визнав Як. — Така буря — не жарти. Щоправда, метеорологічні станції передають, що буря йде на північ, однак, по-перше, ми все-таки маємо крізь неї прорватися, по-друге, боюся, що нам ще дістанеться. Але не треба наперед побиватися. Поживемо — побачимо. Правда, товаришко Іко?

Іка сиділа дуже рівно, зціпивши губи. Видно було, що вона сердита, як бісеня, а найгірше, що сама на себе. Тут вона вдячно всміхнулася.

— Правда, — відказала вона скромно. — Однак з усім цим ви й самі зможете впоратися.

— Звичайно, — підтакнув Горошок.

— Звичайно, — повторила Іка. — Усе ви. А що ж ми будемо робити?

— Гм, — замислився Як. — Бачте… все з’ясується тільки на місці.

Од тих слів обоє так і підскочили.

— Як це? — скрикнули вони разом. — Як це?

Як аж зайшовся сміхом.

— Ви що, тренувалися хором гукати? — спитав він.

Але їм зараз було не до жартів.

— Даруйте, — сказав Горошок. — Прошу, однак, ставитися до нас серйозно.

— Атож! — вельми рішуче підтримала його Іка.

— У нас є завдання, — сказав Горошок. — Завдання дуже і дуже важливе. Ми хочемо його виконати. Хай це буде не знаю що! Але нам треба що-небудь знати! Знати, до чого готуватися!

— І що обміркувати! — закінчила Іка.

Як з хвилину помовчав. Сміятися він облишив. І навіть трохи погойдав крилами з подиву. Нарешті сказав:

— Доречно. Дуже доречно. Я вас теж перепрошую за жарти…

— Але ж ми зовсім не сердимось, — закричали Іка й Горошок. — Ми тільки заради справи!

— Ото ж то й воно, — відказав Як. — А справа, власне, така, що все доведеться вирішувати на місці. Тут заздалегідь нічого не передбачити. Життя саме підкаже…

— Але… — протягнув Горошок.

— Та гаразд, гаразд, — перебив його Як. — Хочеш сказати, що все-таки дещо можна передбачити й наперед. Так?