Єжи Брошкевич - Велика, більша й найбільша

Стояли ми тоді в оазі Каттара, розташованій за двісті кілометрів на південний захід від Олександрії. В Африці вже майже не було німців. Вони відбивалися ще тільки в Тунісі. Отже, було спокійно.

Але, але… чи знаєте ви, що таке оаза?

Отож оаза — це райський куточок, який трапляється в підступній і грізній пустелі. От гляньте-но.

Як тільки Капітан сказав: “От гляньте-но”, його передня шибка, за якою досі нерухомою темно-сірою стіною стояв туман, почала світліти. Вона спалахнула, немов той екран увімкнутого телевізора.

— Що це? — пошепки спитала Іка.

— Це моя пам’ять і ваша уява, — сказав Капітан. — Це оаза Каттара.

— Як гарно, — прошепотів Горошок.

Справді, видовище було дуже гарне. Під чистим, осяяним сонцем небом білі будиночки без вікон зі склепистими дахами і високі нерухомі пальми. Перед одним будиночком— араб у чорному бурнусі, поряд — два верблюди. Ось із будиночка вийшла дівчина з глеком на голові. Вона мала чудесні великі очі і йшла, мов танцюристка.

А перед третім, найбільшим, будиночком стояв сам Капітан. Він був чистий і лискучий, скромний, проте елегантний.

— Це я, — сказав Капітан. — А он Гамаль.

З будиночка вийшов молодик, несучи на плечах брезентовий мішок, всміхнувся комусь, сів у машину, і Капітан рушив.

Картини мінялися, як у фільмі. Проплив пальмовий гай, моріжок, порослий випаленою травою, де паслося троє віслюків. І раптом за високою дюною показалося сіро-жовте, як левова шкура, море піску.

— А це Сахара, — сказав Капітан.

То було величне видовище… Теж гарне, але й суворе.

Чорна дорога звивалася серед голих, осяяних сонцем дюн. Навіть небо здавалося не таке ясне серед безгоміння і пустки. Воно само ставало сіро-жовте, важке й пустельне.

— Сахара? — прошепотів Горошок.

— Так, — підтвердив Капітан.

Образ пустелі поступово збляк, потемнішав і відплив у морок.

— Так от, того дня, — вів далі Капітан, — ми з Гамалем мали відвезти пошту з оази до Олександрії, а в Олександрії забрати різні медикаменти для епідеміологічної станції, розташованої в оазі.

Дорога до міста була легка. Навіть спека не дуже дошкуляла. За чотири години ми дісталися Олександрії, і Гамаль устиг заскочити до своєї нареченої.

До Каттара ми вирушили по обіді. Але щойно виїхали знову на пустельний гостинець, як мене охопив якийсь неспокій. Небо було ще зовсім чисте, але на високих дюнах почав куритися пісок.

Гамаль нічого не зауважив. Він був щасливий і замріяний і то мугикав пісеньку, то знову розповідав мені про свою дівчину. Він кохав її. Але я не міг слухати.

Я відчував, як від хвилювання у мене м’якшають шини і пересихає в карбюраторі. Я збагнув, що заноситься на бурю. Сонце меркло. Дюни поступово прибрали кольору темної криці.

Гамаль віз ліки. Йому наказано їхати обережно і поволі. Він не поспішав. Що я мав діяти?

Вам треба знати, що піщана буря в Сахарі — це гірше від усіх європейських хуртовин, громовиць та граду. Гнаний вітром пісок забивається скрізь — у циліндри, у вальниці, у вісі.

Коли до оази лишилося кілометрів з п’ятдесят, я помітив під самим сонцем літака. За силуетом і звуком моторів я вгадав тип машини, якими користувались тоді для медичної служби. Такі собі швидкі допомоги з крилами…

Ми, власне, виїхали на найважчий відтинок дороги. Гамаль знов уповільнив хід, боячись за ліки. Нараз в голосі літакових моторів почув те, що ви називаєте гукати пробі.

Вітер уже ніс цілі потоки піску, що здіймались, як ріка під час повені. Сонце згасло за піщаною заслоною.

Що я мав робити? Я розумів, що незабаром літакові доведеться приземлитися. За п’ять, за десять хвилин. Розумів також, що аварії не минути. Отже, нам треба бути якнайближче до місця приземлення, щоб Гамаль допоміг людям і запобіг, якщо змога, пожежі в машині.

А Гамаль все ще не постеріг літака.

Я вагався лише якусь мить. І помчав навздогін за літаком, що було сили в моторі. Я сподівався, що пілот сідатиме поблизу дороги.

Шосе розбили танки. Я підскакував, трусився як навіжений. Скриньки з ліками небезпечно дзеленчали. Розлючений Гамаль натиснув на гальма, але марно. Незважаючи на біль в амортизаторах, на шалені струси, незважаючи на те, що пісок почав уже забиватися мені під капот, я гнався за літаком, який починав падати.

На щастя, Гамаль помітив, нарешті, літака. І зрозумів мене. Перестав гальмувати і натиснув до краю газ, мчав, однією рукою притримуючи дорогоцінні ліки, що лежали запаковані поруч з ним на сидінні.