Єжи Брошкевич - Велика, більша й найбільша

Він підвів голову лише тоді, коли Товстун, підсунувшися до Горошка, спитав:

— А ти не зміг би, хлопче, розміняти мені сто злотих?

“Ага, — подумав Горошок, — ти хочеш переконатися, чи є в мене гроші?” Він ґречно відповів:

— Вибачте, на жаль, не зможу. По-перше, тому, що тато не дозволив мені навіть виймати гроші, а по-друге, у меле банкноти лише по п’ятсот злотих.

— Що? — одночасно скрикнули злодії.

Горошок аж закашлявся, щоб приховати переможну посмішку. Він уже знав, що вони радше навіть відмовляться від поїздки до Кусьмідрова, аніж спустять його з очей. Худий аж витріщився.

— А куди ж ті грошенята, хлопчику? — питався він. — Га?

Горошок якусь мить помовчав, ніби вагаючись, чи може він чужим людям відкрити таку таємницю. А потім відповів:

— Бо… тато купує телевізор.

— Ага, — пробурмотів Товстий, киваючи головою. — Отже, у тебе має бути принаймні кілька тисяч. Правда?

Горошок вирішив розіграти підозрілість.

— Даруйте, не знаю, — відповів він ухильно.

Краєм ока Горошок бачив, як злодії підштовхнули один одного ліктями. Але тут же глянув на дзиґарі: за п’ятнадцять хвилин мав прибути поїзд.

— Коли ж, нарешті, приїде мамуня? — спитав Синій Беретик вперше капризним і нетерплячим голосом.

— Тільки тихіше, моя дитино, — озвався Товстун. — Тільки тихіше.

Але Синій Беретик, видно, вирішив збунтуватися. Він вдихнув на повні груди і завищав раптом, ніби паровоз:

— А я не хочу-у-у-у, не хочу-у-у-у. Де мамуня-я-я-я-я?

Ошуканці сторопіли. Буфетниця зірвалася з місця. На мить усі застигли нерухомо, а хлопець, без сльозинки в очах, верещав усе дужче:

— Не-е-е-е хочу-у-у-у!

Перший отямився Товстун. Він прожогом кинувся до буфету за шоколадкою. Худий, щоб заспокоїти малюка, почав кумедно кривлятися. Але Яцек, побачивши ті гримаси, зайшовся ще голосніше. Товстун прибіг з шоколадкою, але й вона не допомогла.

Горошок добре бачив, що злодії починають нервуватися. Худий озирався на всі боки і особливо дивився на двері. Товстун, навпаки, розлютився. Щоки йому почервоніли, і він прохрипів з погрозою:

— Яцку! Мовчи!

Яцек глянув на “дядька” і притих. Очі його стали великі й круглі.

Горошок вдавав, що його нічого не обходить. Але всередині в нього все напружилося, як струна.

До приходу поїзда залишилося тільки десять хвилин.

Десять хвилин інколи можуть тягтися, як жувальна гумка. Ну, скажімо, коли тебе можуть викликати до дошки саме з того предмета, про який ти вчора, готуючи уроки, забув. А зараз стрілки летіли, ніби годинник був з реактивним двигуном.

Раптом Товстун нахилився над хлопчиком.

— Вставай, — сказав він. — Пішли до мамуні. Тільки мовчи!

Це було сказано так, що Горошкові кулаки стиснулися. Що він збирається робити? В голові промайнули всі відомі йому страшні історії про викрадачів, які вбивають дітей, щоб замести сліди злочину.

До прибуття поїзда залишалося тільки шість хвилин. До буфету ніхто не заходив, не було й Іки. За хвилину ці двоє заберуть з собою хлопчика, сядуть у поїзд і тільки їх і бачили.

Годинникова стрілка знову перескочила на хвилину. Здалеку долинув пронизливий свист паровоза.

Товстун роблено всміхнувся.

— Чуєш, Яцку, — сказав він. — Мамуня їде. Пішли?

Горошок з розпачем подумав, що Яцек досі, мабуть, здибався лише з дуже хорошими людьми, — так він усім йме віру. От і зараз, хоч очі його ще блищали від сліз, він одразу засміявся, сплигнув зі стільця і заплескав у долоні.

— Пішли, пішли!

Нема чого критись — Горошок не знав, що робити. Кричати? Битися? Захищати Синього Беретика пугачем і кулаками? Не дуже б це допомогло, — не довше ніж на хвилину. Але все-таки Горошок підвівся.

І лише тепер виявилося, яка влучна була вигадка з грішми. Товстун, хоч, правда, взяв уже Яцка за руку, ще не рушав до виходу. Він звернувся до Горошка.

— А кавалер, — запитав він своїм солодким голосом, — не йде? Просимо, просимо…

Горошок скривився.

— Е-е-е-е… поїзд ще не прибув. А надворі дощ і вітер…

Худий торкнув приятеля за плече.

— Євстахію… облиш. Ходімо. Я благаю тебе, Євстахію.

Але Євстахій не звернув на нього жодної уваги. Він простяг руку Горошкові.

— Ну то й що? — наче по-дружньому спитав він. — Ти ж не розмокнеш на дощі. А в товаристві завжди приємніше. Ну… кавалере, давай руку, щоб нам не загубилися. Тільки швидше… вже чути поїзд.

І справді, стрілка дзиґарів не досягала однієї хвилини до фатальної поділки. Синій Беретик аж підскакував, радіючи приїздові мамуні, — за вікнами дедалі ближчав стукіт коліс і сапання прибулого поїзда.