Кхогендронатх Митро: Бхомбол-ватажок

Бамбукову палицю й лимон він сховав у дупло дерева, потім, підтикавши дхоті, поліз на баньян. Побачивши Бхомбола, хлопчаки оніміли від подиву. Хто це такий? Проте хлопець удав, що нічого не помічає. Він добрався до кінця товстого сучка, що звисав над водою, і спустився по довгому висячому кореню. Добре розгойдавшись, хлопець шубовснув посеред ставу і безслідно зник під водою.

Хлопчаки, вирішивши, що він утонув, злякано закричали. Та небавом метрів за десять від них із води з'явилася голова Бхомбола. Він випірнув, знову пірнув, знову випірнув, потім поплив голічерева, потім на животі…

Хлопчаки забули про купання, всі — хто з берега, хто з води, а хто, повиснувши на корені баньяна, — не зводили очей з Бхомбола.

Бхомбол у душі надзвичайно пишався такою увагою. Погляди всіх хлопців були прикуті до нього. Ніхто не зважувався поплисти з ним наввипередки. Не сказавши нікому й слова, Бхомбол повагом виліз на берег, витер краєм дхоті тіло й голову, потім викрутив його. В животі бурчало від голоду. Зараз хлопець був би радий тарілці пісного рисового супу, навіть без овочів. Одну б тарілку рису і дрібок солі. Та хто його нагодує? Може, він хоч лимоном затамує голод.

Згадавши про лимон, Бхомбол неквапливо пішов до дерева. Він засунув руку в дупло, але лимона там не знайшов — лишилася сама палиця. Хто ж його взяв? Хлопець знову понишпорив у дуплі. Ні, лимон зник! Дивно…

Бхомбол озирнувся довкола і побачив, що один хлопчак тікає з його лимоном у руці. Бхомбол кинувся слідом за злодієм. Хлопчаки ще не зрозуміли, що трапилось. Вони тільки бачили, що їхній Нело щодуху мчить берегом ставу, притискуючи до грудей стиглий батавський лимон, а за Нело женеться незнайомий їм хлопчина. Проте вони з галасом подалися за ними.

Хлопчаки вервечкою пробігли берегом ставу. Шлях ішов повз храм Лакшмі і Вішну, [22] Вішну — в індійській міфології бог-хранитель далі починався ліс. Хлопчаки поминули храм.

Здавалося, Бхомбол от-от схопить злодія… Побачивши, що йому не втекти, злодюжка хотів закинути лимон у гущавину. Тієї ж миті Бхомбол схопив його за руку. Обоє важко дихали.

— Пусти! — сказав Нело, відсапуючись. Віднявши лимон, Бхомбол шарпнув хлопця за руку.

— Злодій! Украв мого лимона й тікаєш! — крикнув він.

Він задихався од швидкого бігу і не міг вимовити більше жодного слова. Від люті його великі очі витріщились і ладні були вискочити з орбіт.

Тим часом решта хлопчаків наздогнали їх і оточили з усіх боків.

— Що сталося? — спитав один. — Ти хто такий?

Не відповідаючи їм, Бхомбол знову шарпнув злодюжку за руку.

— Нащо ти вкрав мій лимон? — спитав він.

— Пусти руку, чуєш! — сказав Нело, посмілішавши в присутності товаришів. — Хіба це твій лимон?

— Ти що, написав на лимоні своє ім'я? — загаласували хлопці всі разом. — Пусти його!

— Ідіть геть! — сказав Бхомбол. — Нічого тут командувати, а то…

— Ой-ой! Куди ми потрапили! — залементував раптом один із хлопчаків. — Тут же мурашник… Ой-ой-ой! Пусти його, кажу, — додав він уже іншим тоном. — Бо дістанеш прочухана! — І він штовхнув Бхомбола.

Бхомбол не лишився в боргу і тріснув кривдника по щоці, аж виляски пішли.

Хлопчаки, як навіжені, з усіх боків накинулись на Бхомбола. Один бив кулаком, другий намагався вцілити його в лице, третій щипав, четвертий шарпав за одежу.

Діставши кілька стусанів, Бхомбол розлютився. Окрім дядька і шкільного вчителя, ще ніхто не насмілювався його бити. Він не міг такого стерпіти й заходився дубасити всіх підряд.

— Ей, Нело! — закричав хтось, бачачи, що доведеться скрутно. — Мерщій принеси з дому списа! Ми його зараз нанижемо на рожен. Хай затямить, що наше село називається Манікпуром!

Край дороги, за два кроки від поля бою, лежала довга бамбукова палиця. Бхомбол мерщій схопив її і почав розмахувати нею над головою, примовляючи:

— Спочатку я потрощу вам голови! Ану підходьте, манікпурці!

Побачивши бамбукову палицю, хлопчаки без зайвих роздумів кинулися врозтіч і миттю поховалися в кущах. Бхомбол зрозумів, що затримуватися тут не слід. Він виграв бій! Поклавши на плече бамбукову палицю, він почимчикував далі. Груди й спина в нього горіли від стусанів, весь він був подряпаний до крові.

У селі обабіч вулиці росли гіллясті дерева, тому тут не було так жарко. Бхомбол ішов вулицею, тримаючись у затінку дерев. На околиці села знову почалися поля. Наступне село було далеченько, аж за полями, на самому видноколі. Хтозна, скільки до нього від Манікпура… Дорога вигиналася, наче велетенський лук. Бхомбол глянув на неї й зажмурився. Ну й спека. Сонце сліпило очі.