Тоне Селишкар: Команда "Синьої чайки"

Дочитавши до кінця, він підхопився з-за столу й збуджено заговорив:

— Гей-гей хлопці, та ви ж нам і справді допомогли розв'язати одну з найважчих загадок! Чудово! Тепер викрито зграю, за якою ми марно полювали цілих три роки! Зграю пачкарів, очолювану якимсь Лоренцо, яка завдала державі шкоди на мільйони динарів!

— А що ж буде з нашою «Синьою чайкою»? — заклопотано спитав Іво.

— «Синя чайка» — власність вашого екіпажу. Ось вона, духівниця капітана Анте, колишнього власника «Метеора»… А тепер скажіть швиденько: скільки часу минуло, відколи Лоренцо втік з вашою «Чайкою»?

— П'ять годин! — мовив доглядач маяка.

— Ну, тоді все гаразд! — вигукнув офіцер і схопив телефонну трубку.

І хлопці почули таку розмову:

— Алло! Говорить начальник берегової сторожі. Негайно зв'яжіть мее з радіостанцією.

Коли зв'язок було встановлено, офіцер сказав:

— Радируйте наказ берегової сторожі: всі кораблі, які побачать двощогловик «Синя чайка», хай негайно повідомлять про це й укажуть напрямок, в якому він рухається.

Потім офіцер подзвонив іще кудись і попрохав:

— Коли одержите повідомлення від якогось корабля про зустріч із «Синьою чайкою», негайно висилайте міноносець, щоб затримати її. На борту вітрильника перебуває Лоренцо, ватажок контрабандистської зграї.

Поклавши телефонну трубку, офіцер звернувся до хлопців:

— Отак, друзі. Я зробив усе, що міг. Коли все піде гаразд, то ввечері «Синя чайка» буде в сплітському порту! Але вся ця історія може трохи затягтись. Вам, хлопці, доведеться трохи зачекати тут. Отже, прощайтеся з доглядачем маяка!

Хлопців спочатку приголомшила ця новина, але трохи згодом вони отямилися й сердечно попрощалися зі старим доглядачем.

— Допоможіть їм! — попросив доглядач офіцера. — Це відважні й чесні хлоп'ята.

— Не турбуйтеся, батечку, — весело проказав офіцер. — Усе буде гаразд!

Потім прийшов швейцар і завів хлопців до якоїсь великої світлої кімнати. Та коли він замкнув за собою високі двері, серця в хлопців знову стислися смутком.

А тепер нам уже час ізнову відвідати рибальське селище на Чайчиному острові.

Рано-вранці після тієї пам'ятної буряної ночі селищем пробігла чутка, що зникла «Синя чайка». Івова хатина була порожня, а хлопців ніде не було…

Смуток охопив матерів, і вони взялися голосити. Коли ж діти не повернулися ні надвечір, ані наступної ночі, ніщо вже не могло їх утішити. Плач лунав з усіх хатин, знову спалахнув людський гнів, і рибалки люто сварилися п'ястуками в бік самотньої халупи на горі.

Але іскорка надії все-таки жевріла в материнських серцях. Рибалки обшукали всі сусідні острови й не знайшли там і сліду по дітях. Щойно через місяць котрийсь із рибалок виловив у морі клапоть парусини, і всі признали, що то рештки «Чайчиного» вітрила. Тепер уже не лишалося сумніву: хлопці загинули тої буряної ночі…

Юста мало в могилу не звела та сумна новина, а тут іще рибалки нападалися на нього:

— Це ти винний у всьому! Ти йому весь час потурав!

Але, мабуть, найдужче з усіх журилася Мілева.

Тої пам'ятної ночі вона подумки вирушила в плавбу разом зі своїми друзями. Мілева пишалася ними. А коли знявся шторм і серце їй стислося, від тривоги й жаху, вона все-таки вірила, що хлопці переможуть у двобої з бурею. Ще тільки займалося на день, а дівчинка вже стояла на березі, виглядаючи «Синю чайку».

Та «Чайки» не було.

Коли минув місяць від тої жахливої ночі, рибалки побралися до міста розпитати про хлопців. Жінки, сидячи коло церкви й чекаючи на рибалок, виливали одна одній| свою тугу.

— Що й казати, — скаржилася мати Юре, — багато він мені клопоту завдавав, але ж який був ласкавий… А тепер його немає. Та нехай би вже спочивав собі отут, у рідній землі, а то як згадаю, що лежить він, безталанний, на дні моря… Ой лишенько моє, навіть подумати страшно!..

— А що вже мене жаль той бере, — мовила й собі Міхаелова мати. — Адже саме цього дня батько його так нещадно відлупцював. Бідолашне моє дитя… — і вона зайшлася безутішним плачем.

— Перо, синку мій єдиний! Мій одиначку! — стогнала, припавши до муру, невеличка на зріст жінка, в безнадії блукаючи очима по морській рівнині.

Мілева теж дуже змінилася. Дівчинка тинялася по селищу, наче неприкаяна, ніде не знаходячи собі місця. А то сідала на порозі Івової хатини й вдивлялася в море. Вона й сама вже бачила, що її друзі загинули й ніколи не повернуться. Коли жура зовсім змагала Мілеву, дівчинка бігла до свого батька.