Всеволод Нестайко - Пригоди Грицька Половинки

Перед від'їздом Ігор Дмитруха (він цього літа через якісь сімейні обставини залишався у Києві) научав Котьку:

— Як будеш наскакувати на баштан, обов'язково підкладай ззаду під штани бляху або в крайньому разі дикточку. Вони завжди, пігмеї, туди цілять. Три дні потім не сядеш.

— Не бійсь! Підкладу! Авжеш підкладу! Аякже! — радісно захлинався Котька. — Таке підкладу, що й гармата не візьме. Не бійсь!..

Ззаду тяжко зітхнув Тютя. Він завтра їхав з батьками в Сочі. Котьці стало жаль Тютю.

— Нічого, Тютя, не переживай! І ти колись поїдеш у село. Побачиш!

Але Котька сам добре розумів, що ніякі слова тут не допоможуть.

Збиралися так само, як і в Євпаторію, — цілий день.

Напакували три чемодани («Ох, не забути цього!.. Ох, не забути того!»). А їхали… Коли в Євпаторію їхали, то й ночували, і чай у провідника двічі брали, і за вологу постіль лаялися… А тут… Сіли на «Ракету» — гуррр! — не встиг Котька і вітру всмак наковтатися, як тато вже загукав:

— Он! Он! «Бережок»! Приїхали!..

На обривистому піщаному березі попід молодим сосновим ліском стояли вряд два десятки однаковісіньких, новесеньких, здаля схожих на іграшкові, будиночків. Біля них мурашилися люди.

Але «Ракета» чомусь не спинилася, а, навіть не стишивши ходу, прогурчала повз «Бережок». Виявилося, пристань була вище кілометрів зо три.

Нічого-нічого, — заспокоїв тато. — Там є наш моторний човен. Спеціально для доставки на базу. Але на пристані ніякого човна не було.

— Гм, — сказала мама і подивилася на тата.

— Гм, — сказав тато і одвернувся. — Ну, нічого-нічого, тут зовсім близько.

Тато бадьоро вхопив два великих чемодани. Мама, зітхнувши, взяла маленький чемодан і сумку. Котька, засміявшись, поцупив вудочки і «авоську» з харчами. І вони пішли.

Котьці навіть сподобалося це — починались пригоди.

Котька йшов і співав:

Мама йшла і кректала.

Тато йшов і мовчав.

Потім мама замовкла, а тато почав кректати.

А Котька співав:

— Замовкни! — роздратовано сказала мама.

— Ху-у!.. — сказав тато і гупнув чемодани на землю. — Трошки одпочинемо.

— От-от, — сказала мама. — Я вже бачу, який тут буде відпочинок!.. В Євпаторії хоч таксі взяти можна.

Тато мовчав, тільки хекав.

Одхекавшись, вони пішли далі.

На дорозі трапилася невеличка річечка, що впадала у Десну. Через річечку було перекинуто кладку — дві вузькі дошки на кілках. Дошки вгиналися й пружинили під ногами.

Тато, балансуючи, по одному переніс спершу свої чемодани, потім мамині чемодан і сумку. Котька, радісно гогокаючи, перебіг кладку бігом.

Мама поставила на кладку ногу, попробувала і рішуче сказала:

— Я не піду!

— Та ти що, Заїнько! — сказав тато. — Тут же нічого переходити. Та навіть якщо й впадеш, тут же глибина — горобцю по коліна. Не бійся, Заїнько!

— Я не піду! — вперто мовила мама.

— Ну, гаразд. Я тебе переведу. Давай руку!

Тато взяв маму за руку, і вони обережно почали сунутися кладкою.

Тато в Котьки був мужчина високий і не худий. Та й мама була нічогенька, — як то кажуть, при тілі.

Під їхньою спільною вагою дошки почали сильно вгинатися й скрипіти.

А коли тато з мамою були вже посередній, мама хитнулася. Тато хотів її підтримати й теж хитнувся. І…

— Ой! — скрикнула мама, але кричати вже було пізно. Дошки гойднулися, спружинили, і тато з мамою, як ото трималися за руки, так, тримаючись за руки, підлетіли трохи вгору, мов акробати в цирку, і… шубовснули у воду.

Такого ляску Котька зроду не чув. Так ляснуло, що на півкілометра усі жаби повискакували з води. Тисячі бризок фонтаном злетіли в небо, і вода вихлюпнулася аж на береги.

Річечка в цьому місці таки була мілка — завглибшки півметра не більше. Тато з мамою «приводнилися» навсидячки і першу мить так і сиділи рядочком, тримаючись за руки, по пояс у воді — тато у світлому чесучевому костюмі, мама у квітчастому модному платті й крисатому білому капелюсі.

Це було так кумедно, що Котька вхопився за живіт і зайшовся реготом. Він так реготав, так захлинався, так підскакував, тримаючись за живіт, що трохи сам не впав у річку.

Тато з мамою якусь хвилю ошелешено перезиралися — не знали, чи гніватися їм, чи сміятися. Потім, мабуть, вирішивши, що розумніше сміятися, зареготали й собі.