Всеволод Нестайко - Пригоди Грицька Половинки

Після невдалої розмови з татом і Спиридоном Спиридоновичем Котька намагався уникати розмов, тікав на берег, тинявся там, чекав і не міг дочекатися, коли вже лягатимуть спати.

І от, нарешті, мама послала постіль і тато сказав:

— Всі по місцях! Замкнути браму!

То була репліка з п'єси. Тато, будучи студентом, підробляв із своїм другом Аитошею — працював статистом у Київському театрі Лесі Українки, грав народ у п'єсі «Навіки разом».

Це була славна сторінка в артистичній біографії тата. Коли приїздив його друг Антоша і вони сідали за стіл, не було такого зроду, щоб та сторінка не оживала перед ними. І хоч були вони статистами і не промовляли на сцені жодного слова, але знали майже всю п'єсу напам'ять і, перебиваючи один одного, обмінювалися репліками…

А взагалі майже щовечора перед сном тато казав ту репліку з п'єси: «Всі по місцях. Замкнути браму!» От і зараз він це сказав і погасив світло.

Котька довго лежав і не міг заснути. Всі події цього дивовижного дня проходили перед ним в уповільненому темпі. А серце, навпаки, стукотіло так, наче він не лежав у ліжку, а щодуху кудись біг, тікав від якоїсь шаленої погоні…

Це ж подумати тільки, він, Котька Швачко, звичайнісінький п'ятикласник, не двієчник і не відмінник, не бешкетник, але й не тихоня, звичайнісінький хлопчик, яких тисячі й мільйони, законтактував з інопланетянином, пришельцем з далеких світів!

Якби на його місці був Ігор Дмитруха — все було б нормально. Ніхто навіть не здивувався б. З таких, як Ігор Дмитруха, виростають полководці, космонавти, чемпіони — ті, хто дивує світ. А з таких, як Котька Швачко, виростають лікарі, інженери, кандидати наук, ну, в крайньому разі, актори-любителі з народного театру, звичайнісінькі собі люди.

Доля, мабуть, просто помилилася, переплутала і те, що належало підсунути Ігорю Дмитрусі, підсунула випадково йому.

— Ні! Не помилилася! — почувся раптом характерний «неземний» голос Семуа.

Котька здригнувся. Голос линув з відчиненого вікна, за яким світив повний місяць.

Вся кімната була залита місячним сяйвом. Тато й мама вже міцно спали на своїх ліжках. Тато свистів носом, а мама, як завжди, цмокала уві сні губами.

— Прошу вийти!.. Ля лі мо мо!.. — знову почувся за вікном голос Семуа.

Котька встав з ліжка, навшпиньках підійшов до вікна і визирнув.

Під вікном стояв і усміхався… татків начальник Спиридон Спиридонович.

— Вилазь, вилазь! Швидше! — весело сказав Спиридон Спиридонович голосом Семуа.

«Тю! Так от хто такий, значить, Семуа! Спиридон Спиридонович!» — чомусь без усякого здивування, а навіть з полегшенням подумав Котька. І поліз через вікно.

— Ходімо швидше! Нас чекають! — сказав Спиридон Спиридонович і пішов… угору. Наче по невидимих сходах. Ось він уже на даху сусіднього будиночка. Поманив Котьку до себе рукою.

Котька зрушив з місця і відчув, що теж піднімається вгору.

От вн уже поряд з Спиридоном Спиридоновичем. Той бере його за руку й веде далі — прямо до місяця. Котька придивляється і раптом бачить, що то зовсім не місяць, а прожектор, що світить з якогось чудернацького повітряного корабля еліптичної форми.

«Літаюча тарілка», — миттю догадується Котька. Кидає погляд униз — під ногами порожнеча. «Як же ми йдемо?» — дивується Котька.

— По гравітаційних сходах, — усміхається Спиридон Спиридонович. Причому Котька точно бачить, що він не говорить, не ворушить губами, навіть не розтуляє рота. Значить, вони спілкуються без допомоги мови — самими думками. Телепатичний зв'язок! Спиридон Спиридонович почув Котьчину думку й відповідає йому теж думкою.

— А що це за гравітаційні сходи? — подумки питає Котька.

— Довго пояснювати. Плом бурделом бурдавур, — усміхається Спиридон Спиридонович. — Ми ступаємо по гравітаційних імпульсах, які надсилає спеціальний апарат — імпульсатор…

— Дуже зручно, — киває Котька. — Надзвичайно!..

— Радий, що тобі подобається. Це винахід твого батька, — усміхається Спиридон Спиридонович.

«І тато нічого нікому не сказав!.. Ох, тато!.. Мама його завжди лає, вважає легковажним, несерйозним (вона кандидат, а він звичайнісінький інженер!), а він, бач…» — і Котька сповнюється невимовною, щемливою аж до сліз ніжністю до свого скромного й геніального тата.

Іти по гравітаційних імпульсах дуже легко, не відчуваєш ніякої втоми, ноги переставляються самі собою. Котька піднімається все вище й вище в небо, «Бережок» внизу вже зовсім маленький, будиночки іграшкові. На одному рівні з Котькою пропливають осяяні чи то місяцем, чи то прожектором корабля хмарки. І Котька, який так боїться висоти, який до поручнів балкона не підходить, бо в нього одразу починають бігати в животі холодні мурашки (наче од крижаної газованої води), зараз відчуває надзвичайну приємність, легкість і піднесення.