Всеволод Нестайко - Пригоди Грицька Половинки

На хатньому порозі стояла баба, біля ніг якої лежав мішок. Здивовано розводила руками і бубоніла собі під ніс:

— Ну, дива! Наче хто мішку ноги приробив — сам додому придибав. Тю! Тю та й годі! Кіно!..

Раптом з городу почулося:

— Драстуйте, бабусю!

Котька не бачив, хто то, але по голосу пізнав — чорнява Свєта.

— Привіт! — відгукнулася баба і знову розвела руками: — Тю!

— Що таке?

— Та кіно якесь робиться… Мішка в мене хтось на березі поцупив. Думала — вкрав, а воно, виявляється, навпаки, додому приніс. І воду в діжку наливати почав. Ну!..

— А може… може, це… — пискнула Свєта.

— Та ні! — не дослухавши, махнула рукою баба. — На нього надіяться — як на передні воли. Дочекаєшся від нього чогось путнього. Йому лише гульки в голові та різні фантастики. Щось у трубу на березі видивляється, ледащо цілосвітнє!

— Еге, я бачила, — Свєта зітхнула. — Хороший він у вас хлопець, але такий же… важкий. І він, і той… Петрик. Ну, чого вони такі? Мені ж учителька і вожата сказали, щоб я на них благотворно впливала, щоб вони дома помагали, а вони… Ну, як я на них впли-и-ину-у, як… як вони мене жену-у-уть… — вголос заплакала Свєта.

— Не плач, серденько, не плач, голубонько, — лагідно заспокоювала її баба. — Ми ще до них доберемося.

— І оце ж Інгрід приїде… — схлипувала Свєта. — Я хотіла сказати, попередити… Ви ж знаєте, як воно вийшло. А вони-и-и…

— Ну, нічого, нічого… Може, воно й краще, що не сказала.

Свєта раптом перестала плакати і голосно, навіть трохи голосніше, ніж треба, сказала:

— Бабуню, то я тут поприбираю, га? Бо тут таке робиться, таке робиться… А ви старенькі, нездужаєте. Це було сказано явно «на публіку». З-за хати виходили Чайник і Петякантроп.

— О! — сказала баба. — Вже! Наробився! А де Манька, ледащо?

— У саду припнув. Вона сказала, що їй яблук хочеться, — усміхнувся Чайник.

— А тобі віника! Куди це вже лаштуєшся? Га?..

— На річку. Дуже серйозна справа.

— Справа! Бачили? Ех!.. — зітхнула баба. — У всіх діти, як діти… А цей… ледащо, ні за холодну воду, — і враз, схопивши граблі, рішуче перепинила ними, як шлагбаумом, шлях Чайнику. — Ні! Нікуди ти не підеш! Ні на яку річку! Поки все не поробиш, не підеш!.. Усе! Годі!..

Чайник розгублено перезирнувся з Петякантропом:

— Та… та що ви, бабо? Що з вами? Вам що — погано? На сонці перегрілися?

— Мені гарно. А от тобі буде погано! — баба замахнулася граблями. — Ледацюга!.. Всіх на ноги підніму. Ондо і вчителька, і піонервожата… Всі…

Чайник плаксиво скривився:

— Ну що ви хочете од мене? Га? Вчусь я нормально? Нормально. Двійок не маю. Що вам ще треба?.. Для школяра головне в житті — навчання. От! А зараз у нас канікули. Заслужений відпочинок. Всі громадяни Радянського Союзу мають право на відпочинок. Стаття сорок перша.

— А право на труд? — вигукнула баба. — Стаття сорокова.

— То для дорослих. А я дитина. І взагалі.

— Еге ж!.. Дитина!.. А подивись же круг себе на дітей. Той — юний садівник. Той — юний зоотехнік. Той — механізатор. Той… А як гарненько одробляють діти п'яту трудову чверть. Га? А Стьопа Романенко так у Москву їде на Всесоюзний зліт трудових школярів. Ото діти! А ти…

— То старшокласники. А я ще малий.

— Малий! Як щось інше, то великий. «Не вчіть мене, бабо, я уже дорослий!» А як… Дожилися… Чужа дитина у дворі прибирає.

— Хай, як їй подобається. Кому що! Хто все життя у гною бабрається, свинарники чистить… А хто подвиги робить — у космос злітає, на дот кидається, потопаючих рятує… Та що там балакать! Що ви у подвигах тямите? І взагалі…

— Та… — несподівано почала Свєта, але Петякантроп одразу цикнув на неї.

— Цить! Тебе не питають.

— І взагалі… — махнув на неї Чайник.

— Але ж… — почала баба, та Чайник не дав їй закінчити.

— У нас свобода вибору професії. От! Я, може, космонавтом збираюся бути, а не…

— Ото спершу наносиш води, нарубаєш дров, прибереш у дворі, а тоді будеш собі космонавтом. Все! — рішуче сказала баба. — І на цьому припинимо розмови.

— Та що ви, бабо, — жалібно проскиглив Чайник. — Ну ніколи мені… Ніколи зараз… Хай потім.

— Тобі завжди ніколи. Ледащо! Це я знаю! Годі!

Петякантроп схилився до Чайника, і Котька чув, як він йому сказав:

— Давай, може, трохи… той, я вже поможу…

— Та ти що?! — зашипів на нього Чайник. — Він же зникне! Він же… Може, це єдиний раз у житті. Може… — і раптом Чайник здивовано вигукнув: — О!.. А де це наше весло? Тільки що тут стояло, біля копиці.