Марк Твен - Принц і злидар

Щоки мнимого короля пашіли від хвилювання, очі іскрилися, вік упивався своїм щастям. І несподівано, саме в ту хвилину, як він підняв руку, щоб кинути народові жменю монет, він угледів серед юрби. бліде, здивоване обличчя, що пильно дивилося на нього широко розкритими очима, йому аж світ запаморочився — то була його мати! — і мимовільним, звичним змалку порухом руки (долонею наверх) він затулив обличчя. За якусь мить жінка пробилася крізь натовп, повз вартових вперед і опинилась коло нього. Вона обхопила його ногу, вкрила її поцілунками і, примовляючи: «Сину мій, любий мій!» підняла до нього осяяне любов'ю й радістю обличчя. У ту ж секунду один з королівських охоронників з прокльоном відтяг її геть і дужою рукою відкинув назад у натовп. Слова: «Я не знаю тебе, жінко» вже зірвалися з уст Тома, але, побачивши, як грубо й жорстоко обійшлися з його матір'ю, він аж скривився з болю. Коли ж вона обернулася, щоб востаннє глянути на свого сина, поки юрба не сховала його від її очей, у неї був такий засмучений, такий нещасний вигляд, що Томові враз стало соромно за себе. І цей сором спопелив його гордість, висушив усю радість краденої могутності, його велич здалась йому нікчемною; вона спала з нього, мов зотліле лахміття.

А процесія йшла і йшла. Оздоблення вулиць ставало дедалі багатше, і все гучніше лунали народні вітання. Але Томові Кенті до всього було байдуже. Він нічого не чув і нічого не бачив. Королівська влада втратила для нього всю принаду, в навколишній пишноті йому вчувався докір. Його гризло сумління. «Хоч би вже вирватися з полону», казав він собі, несвідомо повторюючи ті самі слова, що й в перші дні свого мимовільного звеличення.

Блискуча процесія звивалася, немов яскрава, нескінченна змія по кривих вулицях старого міста, і народ усе вітав її вигуками. Але король їхав з похиленою головою й відсутнім поглядом, нічого небачачи перед собою, крім скорботного обличчя матері.

— Милості! Милості! — розлягалися крики, але до короля вони не долинали.

— Хай живе Едуард, король Англії!

Здавалося, земля двигтіла від гуркоту вітань, але король не чув їх. До нього вони долинали, як плеск далекого прибою, бо їх заглушав потужний голос його душі, його совісті, що раз у раз повторював ганебні слова: «Я не знаю тебе, жінко!»

Ці слова краяли серце королеві, як жалібний дзвін крає серце людині на похороні друга, якого вона при житті підступно зраджувала.

На кожному повороті його чекали нові почесті, нові розкоші слалися перед очима, лунали нові вибухи гармат, нові палкі вітання. Але король ні словом, ні жестом не відповідав на них; він чув лише невблаганний суворий голос свого безутішного серця.

Помалу на обличчях його вірних підданців радість стала в'янути і натомість з'явилася якась тривога; навіть привітальні крики звучали не так гучно. Лорд-протектор помітив це і зразу догадався про причину. Він порівнявся з королем, низько вклонився йому в сідлі й промовив:

— Ваша величність, тепер не час замислюватись. Народ дивиться на твою похилену голову, на твоє захмарене чоло і вбачає в цьому недобрий знак. Послухайся мене: дай знов засяяти сонцю королівської величі, дай розсіяти йому тривожні сумніви твоїх підданців. Підведи голову, кинь промінь усмішки на свій народ!

Сказавши це, герцог сипнув направо й наліво по жмені монет і вернувся на своє місце. Мнимий король машинально зробив те, про що його просили. В його усмішці не було душі, але мало хто мав досить гострі очі, щоб це помітити. Він так мило й граціозно кивав головою юрбі, так щедро засипав її блискучими монетами, що тривога народу розвіялася і вітання вибухли з новою силою.

Але коли процесія вже наближалася до Вестмінстерського абатства, герцогові довелося ще раз наблизитися до короля і зробити йому зауваження.

— О великий володарю мій! — шепнув він. — Розвій свій згубний сум! На тебе дивиться весь світ! — Із серцем додав: — Щоб вона згинула, ця злиденна жебрачка! Це вона засмутила вашу величність.

Осипаний самоцвітами хлопець глянув на герцога погаслими очима й глухо мовив:

— То була моя мати.

— Боже мій! — простогнав лорд-протектор, осаджуючи коня. — Недобрий знак був віщий. Він знов збожеволів!

Вернімося трохи назад і увійдімо о четвертій годині ранку пам'ятного дня коронації у Вестмінстерське абатство. Ми тут не самі: хоч надворі ще ніч, але освітлені факелами хори вже повні людей, які ладні просидіти на місці і сім і вісім годин, аби тільки узріти видовище, яке рідко доводилося бачити двічі в житті — коронування короля. Так, Лондон і Вестмінстер піднялися ще з третьої години, коли ревнули перші гармати, і вже цілі юрми неродовитих багачів, що купили собі право пройти на хори, тіснилися коло входів, призначених для громадян їхнього стану.