Віктор Близнець - Земля світлячків

«Бом! Бом!» — лунав над лісом пробудний дзвін.

Зозуля вже почистила дзьоба і з великим замилуванням дивилася на сонного Сиза: з-під теплої ковдри виглядали його коротенькі товсті ноги і так виблискували червоними п'ятами, що здавалося, наче то лежали і від задоволення аж похрюкували на подушці двоє чистеньких поросят. А ще ворушилися, розвівалися його пишні білі вуса.

— Ку-ку, ку-ку! — рівно дванадцять разів прокувала зозуля.

Тим вона сказала:

— 0 великий Сизе Дванадцятий! Відкрий свої мудрі очі! Вже минув день і наступила ніч. Прокидайся!

Сиз XII встав і, не розплющивши заспаних очей, намацав люльку. Ось так, примружившись і ще зовсім сонний, він вийшов на вулицю. Вибив люльку об пень, всипав навпомацки тютюну, підніс жарину. І тільки після першої затяжки геть прокинувся. Видмухнув із себе — разом із хмаркою диму — останній сон. І тоді сказав: «Кхе, кхе! Добрий буркун, хай би йому лихо! Пробирає до кісток!.. Ну що ж, за службу, брате Сиз! Вже ніч!»

Найперше, що Сиз робив завжди, то це підходив до ііїнку і сильно дмухав. Він дмухав на вітрячок, який стояв завмерши на дашку і чекав свого господаря. Від подмуху вітрячок оживав, швидко-швидко вертів крилами і з хурчанням заводив свою безконечну веселу пісню.

Оживав вітрячок, і всі знали, що в країні Довгих Озер почалося клопітливе, невсипуще лісове життя. Ще професор Варсава, наймудріший серед стовусів і три- вусів, той, який і на вчені ради приходив босий, зате носив аж три пари окулярів, саме зараз вивчає складні і до безтями заплутані траєкторії польоту кульбабиних парашутиків. Що брат Хвороща поливає на грядках незрівнянні, ніде не бачені в світі дині, не просто дині, а диньогоріхи і диньогарбузи. Що кремезний Вертутій з того боку озера запускає в дворі сотні, а може, й тисячі водяних і піщаних млинків.

Одне слово, що ніч вступила в свої повні лісові права. І скоро стовуси і тривуси підуть гуртами у ліс, де збиратимуть гриби, а старі діди-копачі прийдуть до Верхнього озера, почистять замулені джерела, викличуть з-під землі чисту студену воду, а тоді гукнуть молодих отроків і дівчат і разом з ними під звуки музики садитимуть над чистим озером верби й ялини, щоб скрізь було зелено і щоб скрізь співали весною вільшанки й зозулі.

Та поки ми говорили, Сиз XII погасив свою люльку і підійшов до ворітець. Тільки підійшов, як одразу спалахнула сила-силенна ліхтариків, ціла низка маленьких вогників на його сходах. Ті довгі дерев'яні сходи з вогнями вели далеко-далеко вниз, аж до озера, де стояв легенький човен і де любив посидіти з вудкою Сиз XII.

Від безлічі ліхтариків стало одразу світліше в дворі, і ми тепер можемо краще роздивитися будиночок Сиза.

То дуже химерна і симпатична споруда.

Колись, мабуть, в дуже давні часи, стояв над берегом могутній явір. Його спиляли, і от залишився від нього високий, широченний, обхватів на вісім, корч. Корч трохи потемнів, однак був ще міцний, мав зверху, там, де його спиляли, рівний, як стіл, дах, а по боках — могутні опори-кореневища, що вглиблювалися в землю. Між двома опорами хтось прорубав двері. А над тими дверима Сиз Стовус повісив два ліхтарики, а ще вище — млинок, який подарував йому найближчий друг Вертутій.

Вже пізніше міцні соснові двері корча були оковані залізом, а ще згодом Сиз XII повісив на дверях табличку. По червоній міді на табличці було вигравіювано старовинними літерами:

ВСЕСВІТНЬО ВІДОМИЙ

МУЗЕЙ СВІТЛЯЧКІВ

ДОКТОРА ТРУТОЗНАВСТВА

І ЛИЧИНКОЗНАВСТВА

СИЗА XII СТОВУСА.

ВХІД БЕЗКОШТОВНИЙ!

ВІДВІДИНИ ТІЛЬКИ ВНОЧІ!

ЛАСКАВО ПРОСИМО!

Сиз ступив ближче, похукав на мідь і рукавом натер табличку. Вона аж засяяла гарячим червоним блиском.

Відімкнув двері, сказав комусь у темні простори лісу: «Заходьте!» І саме вчасно сказав. Від Нижнього озера довгими дерев'яними сходами, над якими синьо й біло горіли маленькі коробочки-ліхтарики, підіймалися до нього двоє стовусів: найкращий друг Вертутій і його дванадцятилітній онук Чублик.

Сиз помітив, що рудий кремезний Вертутій несе під пахвою якийсь чималий пакунок. Коли б не новий млинок! У нашого Сиза від радості застрибало серце. Він страшенно любив подарунки, він радів, як дитя, не знав, куди їх покласти і де сховати. І тому він ширше розчинив двері музею і загукав…