Всеволод Нестайко - Тореадори з Васюкiвки

Це було здорово!

А ми з Павлушею готувалися собі окремо…

Вся наша самодіяльність під керівництвом завклуба Андрія Кекала ночами до самісінького ранку розучувала і репетирувала нову програму для весільного концерту.

«Гвоздьом» програми був новостворений «хор старійшин» (тобто дідів і бабусь).

Кекало десь вичитав, що в Грузії є такий хор, і негайно вирішив створити і в себе.

Як не дивно, наші дідусі й бабусі охоче відгукнулися на цю ідею. І вийшов могутній хор. Бо чого чого, а дідів і бабусь у нас таки багато. Сусіднє село так і зветься ж — Дідівщина. У нас довго живуть люди. Оно баба Триндичка сто десять одмахала. А вісімдесят-дев'яносто — це в нас дуже просто. Професор з інституту довголіття з Києва приїздив, то казав, що це через те, що в нас добра вода — раз, свіже повітря — два, люблять працювати — три, і майже нема лихих людей — чотири…

А я думаю, що головна причина в тому, що в нас веселий народ, усі люблять жартувати й сміятися.

А сміх — це здоров'я!

І той хор дідів усі пісні, казали, розучує веселі, жартівливі.

Це було здорово!

А ми з Павлушею готувалися собі окремо…

І от надійшов переддень весілля.

Комісія скликала нас всіх, увесь клас, вранці на шкільному подвір'ї і доповіла про наслідки своєї роботи.

Вирішили, значить, так.

Спершу святково прибираємо клас. Щоб був, як під час екзаменів: стіл, накритий китайкою, від дверей килим-доріжка, на столі і на вікнах квіти.

Потім ідемо додому, вбираємося у все найкраще, по-святковому. Кожен бере букет квітів. Це — обов'язково. Сідаємо за свої парти. Рівно о другій годині (як на урок — ми на другій зміні останній рік училися) прийде Галина Сидорівна. Її вже попередили вчора. Перша виступить Гребенючка (голова комісії). Скаже дівчаче слово від класу. В неї написано дві сторінки. Вона прочитала — всім сподобалося, навіть мені: добряче написано, хоч надто жалісно. Потім виступить Коля Кагарлицький і скаже хлоп'яче слово від класу. В нього було написано аж три з половиною сторінки і теж добряче — з іменами, з фактами, мене з Павлушею згадує, наші вибрики, даруйте, мовляв, за все…

Третім виступить Карафолька і прочитає… вірша. Власноручно складеного вірша. Це було для всіх нас страшенною несподіванкою. Ми ніколи й гадки не мали, що Карафолька може скласти вірша. А він раптом…

Створював свого вірша Карафолька рівно стільки, скільки господь бог землю — шість днів.

Та, на мою думку, наслідки були значно гірші. Хоча дівчаткам вірш дуже сподобався, особливо останні рядки:

Ми з Павлушею, як спеціалісти, вважали, що вірш Карафольчин, або, як він його сам, червоніючи, називав — «мадригал», потребує ще серйозної авторської доробки. По-перше, такі, наприклад, рядки, як:

Окрім того, що з художнього боку це було не дуже здорово, це було ще й брехнею, бо із здоровим глуздом людина не може любити префікси й суфікси.

По-друге (і це головне!), «мадригал» був безособовий і неконкретний — у ньому жодного разу Галина Сидорівна не називалася на ім'я.

Карафолька почав бити себе в груди і присягатися, що він дуже старався, але в нього нічого не вийшло.

Не ставала Галина Сидорівна у рядок, хоч ти лусни! Якби вона була, скажімо, Ганна Іванівна (як Гребенючка), то все дуже просто: «Дорога наша Ганно Іванівно!», «Ми вас любимо, Ганно Іванівно!», «Не забудемо Ганну Іванівну…». Але називати її Ганною Іванівною, коли вона Галина Сидорівна, було б нетактовно.

А «Дорога наша Галино Сидорівно» ну не читалось аж ніяк. То вже були не вірші, а чистісінька проза. Тому й довелось обмежитися безособовим: «Дорога і любима учителько!»

Це так доводив Карафолька. Але ми з Павлушею заперечили, що справжній поет тим і відрізняється від графомана, що вміє долати творчі труднощі.

Карафолька густо почервонів і похилив голову. Але тут на нас усі затюкали, і ми змушені були визнати, що так, звичайно, вірш можна читати, бо це ж не для друку, а просто, а якби для друку, тоді інша річ…

На завершення урочистого прощання Антончик Мацієвський сфотографує Галину Сидорівну з усім класом.

І ми подаруємо їй цю фотографію з хвилюючим написом і всі-всі розпишемося.

Отак придумала наша комісія.

Ну що ж, для офіційного прощання цілком задовільно.

Всі з цим погодилися.

І розійшлись.

А о пів на другу зустрілися знову.