— Клята довбанка! Душогубка, а не човен! Хай їй бісі — лаявся він, вилазячи на берег і обтрушуючись, як собака.
Товариші сміялися, а Папуша сказав (він говорив, широко розтягуючи губи, а разом з ними й слова):
— От вертля-ве! Зінське щеня-я! Всидіти не мо-же! Голки в штанях! Зараз я поїду, раз ти таке…
І поліз у довбанку.
— Ви сідалом, сідалом прямо на дно сідайте, — радив дід.
Але на дні довбанки була вода, і Папуша не хотів замочити штанів.
— Це ще сідало так застудиш, — сказав він, поклав поперек бортів дощечку й сів на неї. Дід подержав довбанку, поки ми не всілися, а тоді одіпхнув нас од берега. Я обережно почав гребти, і ми поїхали. Папуша сидів прямо, як перший учень за партою. На колінах обома руками тримав рушницю, балансуючи нею, мов канатоходець.
«Добре сидить, доїдемо», — подумав я. Ми вже були якраз на середині ріки. І тут над нами низько-низько з шумом пролетіло троє крижаків. Папуша враз сіпнувся, скинув рушницю (мисливець він був дуже азартний), та вистрелити не встиг, — ми втратили рівновагу. Човен почав хилитися-хилитися набік.
— Дядьку! — кричу. — Пильнуйте, перекидаємось!
Він тільки рукою по воді — плюсь, плюсь, плюсь…
Та хіба рукою за воду вдержишся? Бовть! Останнє, що я бачив, — це як новенькі резові чоботи з довгими халявами мелькнули в повітрі, і вода зійшлася над нами Я одразу виринув і схопився за перекинуту довбанку. Через якусь мить з води вигулькнула Папушина голова — обличчя не видно: мокре волосся до підборіддя все заліпило.
— Ружйо! — булькнув він і знову зник під водою — як поплавець, коли клюне риба.
Тоді знову вигулькнув, знову:
— Ружйо!
І знову під воду.
— Що там у вас? — весело загукали з берега.
— Дядько рушницю, кажеться, втопили! — загукав я у відповідь.
Тут і Папуша зовсім уже виринув і, одпльовуючись, проридав:
— Упусти-и-ив! Стендове! Ціни нема!
Ледве ми з ним до берега добрались — я довбанку і весло перед собою пхав, а він… Я вже боявся, щоб він з горя сам не потонув. Пливе і стогне:
— О господи! Таке ружйо! Таке ружйо!
На березі дід почав заспокоювати:
— Нічого, витягнем! Оно хлопці пірнуть і витягнуть.
Спорядили нас. Попливли ми. Пірнали-пірнали — нічого не витягли. Дно замулене, затягло у мул рушницю, хіба знайдеш?
Поки ми пірнали, дід Варава заспокоював Папушу, а коли не знайшли, дід розсердився на нього — наче Папуша не свою, а його, дідову, рушницю втопив:
— А чого ви, дурний, сіпались? Чого сіпались? Було б сидіти спокійненько! Їхать, раз везуть! Так нє — крижаків йому захотілось. Першому. Ще ніхто не стріляв, а він уже, бач, сіпається. Таку дорогу вещ утопить! Хіба можна вам рушницю довірити! 3 пукалки вам стріляти, а не з рушниці.
Папуша винувато мовчав, і не виправдувався, і не ображався, що дід його, кандидата, лає, як школяра. Дід часто на полюванні під гарячу руку і лаяв, і кепкував з них, і вони ніколи не ображалися. Невигідно їм було ображатися. Дід Варава знав плавні, як свою кишеню. Під час війни був він тут у партизанів провідником — «головним лоцманом», як його тоді називали. І всі мисливці знали: як поїдеш з дідом на полювання, ніколи без дичини не будеш.
Скільки не приїздив після того Папуша, завжди гірко зітхав, згадуючи свою «дорогу утопленицю» (він говорив про неї, як про живу істоту, з ніжністю і сумом). А коли «мазав» — кидав на землю свою теперішню «тулку» і трохи не топтав її ногами, вигукуючи:
— Клята лушня! Хіба це ружйо! Голобля нестругана! Лопатилно! Ех, якби жива була моя утоплениця! Хіба б я пропуделяв того крижня!
Все це свідчило, що рушниця та була справді дуже цінна річ і пірнати по неї варто було.
— Ну, а що ж тоді значить отой «вермахт», «подаруночок від німців»? — сказав я. — І оті «двадцять залізних» і все інше?
До звичайної, хай навіть стендової рушниці всі оті таємничі шпигунські слова ніяк не тулилися.
— Ні, вони не по рушницю, — впевнено сказав Ява. — Це точно! Папуша, пам'ятаєш, говорив, що він повну ціну заплатить тому, хто витягне, аби тільки витягли. Так чого ж ховаться…
Правильно, я згадав, Папуша таки так казав. І він би заплатив навіть більше, ніж та рушниця коштувала, бо, крім усього, вірив, що від неї залежало його мисливське щастя (щось надто вже часто «пуделяв» він з своєї нової «тулки»).
Варіант з рушницею одпадав.
Тим часом Бурмило знову пірнув, смішно дригнувши над водою ногами в ластах. І майже одразу виринув. З трубки, яку він держав у роті, мов з фонтана, метрів на два вгору лупонула вода. Потім кашель і лайка:
Читать дальше