Єрнест Сетон-Томпсон - Маленькі дікуни

— Мамо, ви любите говорити про біблію. Вона вам нібито відкриває все, що ви хочете знати, що ви прагнете вивчити. Ви були б нещасні, коли б не прочитували щодня хоч один-два розділи з неї. Такими ви створені, й тут нічого не поробиш. Мене все життя примушували читати біблію. Кожного дня я прочитував розділ, але не полюбив її. Я читаю її тільки тому, що мене примушують силою. Вона не відкриває мені того, ідо я хотів би знати. Вона не вчить мене любити ближніх, а це ж, по-вашому, важливіше за все… Зате, коли я приходжу в ліс, кожна пташка, кожна квіточка хвилює моє серце. Я не знаю, чому це так, але я їх дуже люблю. Я люблю їх всією душею, і вони для мене кращі за молитовний спів. Вони — моя біблія. Таким створений я, і тут теж нічого не поробиш.

Мати промовчала па це, але Ян здогадався, що вона молилась за його загублену душу.

Через кілька днів вони вийшли вдвох погуляти. Був чудовий весняний ранок. Раптом степовий жайворонок, що сидів на грудці землі й вигрівався на сонечку, тихенько засвистів.

Ян весь зіщулився й не міг відірвати від пташки очей. Потім обережно почав підкрадатись до неї. Жайворонок злетів, і в цей час хлопчик жбурнув у нього палицю, яку ніс у руках. Палиця описала в повітрі коло й ударила пташку. Безпорадно змахнувши крильцятами, вона впала. Ян дико підскочив до неї і схопив її, не звертаючи уваги на те, що мати гукала його назад.

Він повернувся з пташкою, яка не прожила й кількох хвилин. Мати була засмучена й відчувала до сина відразу. Вона сказала:

— Ось вона, твоя велика любов до живих створінь! Не встигла заспівати перша весняна пташка, як тобі вже треба убити її. Такої любові я не розумію. Життя горобця, звичайно, нічого не важить, але ти відповіси перед богом і за його смерть.

Ян зазнав ганебної поразки. Він дивився на мертву пташку і з сльозами на очах плутано пояснював:

— Я не хотів її убивати… Але ж вона була… така гарна!..

Ян був правдивим хлопчиком, та він сам не розумів і через те не міг пояснити, для чого це зробив..

Через кілька тижнів Яну пощастило скористатися пільговим проїздом і вперше в житті побувати на Ніагарському водоспаді. Хлопчик стояв поруч із матір’ю й дивився на бурхливий потік в ущелині трохи нижче водоспаду. Раптом він помітив, що сміття, бульбашки й піна нібито пливуть проти течії.

Він спитав:

— Мамо, вам не здається, що піна пливе проти течії?

— То що?

— Ми знаємо, що це лиш обман зору, що насправді це зовсім не так. Під піною вирує глибокий, нестримний, могутній потік, і мчить він у протилежному напрямку.

— Вірно, синку.

— Знаєте, мамо, коли я вбив жайворонка, то також була піна, що йшла проти течії. Я любив маленьку пташку. Тепер я розумію, чому вбив її. Тому, що вона хотіла втекти від мене. Коли б я міг роздивитись її зблизька, доторкнутись до неї або хоч слухати щодня її спів, то ніколи б не заподіяв їй лиха. Я хотів не убити її, а тільки спіймати. Ви зриваєте квіти через те, що любите їх ставити у себе в кімнаті, а не тому, що хотіли б їх знищити. Коли вони в’януть, ви шкодуєте. Я тільки хотів узяти жайворонка, як ви берете квіти. Він помер, і я був дуже, дуже засмучений.

— Все одно, — заперечила мати, — милосердна людина повинна бути милосердною до всього живого. Бог чув крик маленької пташки перед смертю, і він тобі це колись пригадає.

Від цього часу Ян з матір’ю знову стали ніби чужими.

Яну сповнилось чотирнадцять років.

Він був худим, довгоногим і непомірно швидко тягнувся угору. Лікар, оглянувши хлопчика, сказав, що йому не завадило б хоча з рік пожити на селі.

Батьки владнали справу: Ян повинен був працювати за харчі та житло на фермі Вільяма Рафтена в Сенгері.

Сенгер належав до нових поселень. Про це свідчило вже те, що він межував з непролазними хащами первобутного лісу, де водилося безліч оленів. До цього лісу підступали вузькі просіки та майже непомітні вирубки. Далі йшло саме поселення, в якому ліс і вирубки займали приміром однакову площу, а оленів не було зовсім. І, нарешті, ще далі починалася орна земля, на якій збереглися тільки невеличкі клаптики лісу.