Єрнест Сетон-Томпсон - Маленькі дікуни

— Якби ж то я міг утекти! Якби ж то…

Так схвильованим голосом вигукував він і, страждаючи від невимовної туги, важко переводячи дух, падав на зелену траву. Він кусав низько похилені гілочки кущів, тремтів усім тілом і не міг зрозуміти, що з ним діється.

Єдине, що стримувало його від божевільного і згубного вчинку — приєднатись до першого-ліпшого кочового племені індійців, що йшло на північ, або до найближчого циганського табору — це владна рука, що порядкувала в батьківському домі.

Саме в цей час у житті маленького Яна сталася одна з найважливіших подій. Вийшла в світ книга «Птахи Канади», піною в один долар!

Ніколи гроші не здавалися Яну такою жаданою, такою дорогою і необхідною річчю.

«О, коли б у мене був тільки один долар!» вигукував він у душі.

І хлопчик почав думати й гадати, де б йому роздобути ці гроші.

Граючи з товаришами в кульки, він виграв кілька круглих камінців. Ян проміняв їх на дзиги, дзиги — на складані ножі, бо хлопчаки були завзятими гравцями і грали на все. Потім складані ножі обернулися на кроликів, а кролики — на дрібні монети. За гроші Ян носив і дрова для сусідів. Отак потрошку він збирав мідячки докупи, ні на що їх не витрачав, і через кілька місяців у нього вже було цілих дев’яносто центів.

Але з останніми десятьма центами йому не щастило: ніхто не пропонував йому ніякої роботи, і ніхто в нього нічого не купував. А йому ж до зарізу кортіло придбати книгу!

Домашні мало цікавились Яном і навіть не думали допомогти йому здійснити заповітну мрію, за яку хлопчик готовий був віддячити втричі. Минуло шість тижнів, перш ніж випала нагода роздобути, нарешті, злополучний десяти центовик.

Ян та його брат Ольнер рубали дрова для кухні. Щодня кожен мав нарубати певну кількість. Ян дуже сумлінно виконував свою роботу, а брат його всіляко від неї ухилявся. Ольнер був неприторенним фатом, хоч батькова бідність і не дозволяла йому широко розмахнутися й похизуватися якимсь особливим вбранням. Єдина дозволена йому розкіш зводилась до того, що він міняв паперові комірці, та й то не більше одного на тиждень. Через те Ольнер завжди носив у кишені гумку, якою ретельно підновляв щоранку свій черговий комірець. Ян, на відміну від Ольнера, зовсім не турбувався ні про яке вбрання, і тому складалось враження, що він навіть трохи неохайний.

Найстарший з усіх братів вирішив скористатися дошкульним місцем Ольнера й запропонував приз — галстук на двадцять п’ять центів з правом особистого вибору, — тому, хто протягом місяця краще і вправніше рубатиме дрова. Перший тиждень Ян і Ольнер не відставали один від одного, але потім Ольнер здався, незважаючи на блискучу винагороду: таке тривале змагання було не для нього. Ян продовжував старанно працювати й цілком заслужено одержав двадцять п’ять центів на галстук. Але в магазині його осяйнула блискуча й спокуслива думка. Ну ясно ж, на галстук не варто витрачати більше п’ятнадцяти центів, а решта десять — підуть на книгу! Так був зібраний долар. Щасливий і гордий, почуваючи себе справжнім багатієм, Ян побіг у книжкову крамницю і сказав, щоб йому подали бажаний твір.

Він довго чекав цієї хвилини і тепер страшенно хвилювався, йому здавалось, що книготорговець зараз скаже: «ціна книги підвищилась до тисячі доларів», або: «книжки вже всі продані». Але його страхи були даремними. Продавець мовчки обернувся, витяг із стоса однакових книжок одну, покрутив її в руках і спитав:

— Тобі в зеленій обкладинці чи в червоній?

— В зеленій, — відповів Ян, все ще не вірячи у своє щастя.

Продавець для чогось заглянув у книжку, потім поклав її на прилавок і сказав байдужим, суто діловим тоном:

— Дев'яносто центів.

— Дев'яносто центів?! — повторив Ян, розкривши від подиву рот.

О, якби ж то він раніше знав принципи торгівлі книжками, знав про те, що на них можливі знижки! Виходить, цілих шість тижнів зайвого чекання, зайвих страждань через якийсь там десятицентовик! Шість тижнів він даремно ламав собі голову, як дістати ці гроші, працював, із шкури пнувся, нарешті, потай від брата, заощадив їх на галстуці… й для чого?

Повертаючись додому, Ян тремтячими руками перегортав свою книгу. Та, на жаль, вона не виправдала його сподівань, хоч Яну тоді здавалось, що він для неї просто не підготовлений. Він годинами сидів над книгою, любовно вивчаючи кожну сторінку, і йому здавалось, що в нього в руках знаходиться ключ до всіх тайн і чудес природи. Лиш через кілька років Ян повністю зрозумів, що текст цієї книжки складався з найбезглуздіших нісенітниць, які будь-коли підсовували довірливим читачам. А втім, у книзі було й дещо корисне: це, по-перше, показчик назв птахів і, по-друге, близько сорока поганючих копій із спотворених малюнків відомих американських натуралістів.