Ернест Сетон-Томпсон - Маленькі дикуни

Якось на смітнику Ян угледів дивну пташку. Хлопчик навіть встиг перемалювати її, поки та спокійнісінько щось собі дзьобала. Попеляста, поцяткована золотом на голові й біля хвоста, пташка виглядала дуже гарно. Ян перелопатив усі книжки, але не міг знайти її назви. І тільки через багато років він дізнався, що це було пташа дубоноса.

Хлопчик малював по пам’яті всіх пташок, яких йому довелося бачити. Та якось він засумнівався, чи малювали індіанці тварин? Та коли пригадав, що вони прикрашали свої житла і щити зображеннями пташок і тварин, із радістю продовжив своє улюблене заняття.

Якось гуляючи вздовж берега струмка, на мокрому піску Ян помітив цікаві сліди. Хлопчик довго вивчав їх, а потім перемалював один із них у натуральну величину. Ян вирішив, що це має бути слід єнота — бо вважав його рідкісним звіром у своїй долині. І щойно випала нагода, хлопчик показав малюнок знайомому конюху, в якого, подейкували, собака колись уполював єнота, а отже, вважав Ян, цей чоловік мав упізнати його слід.

— Це слід єнота? — боязко запитав у нього Ян.

— А я звідкіля знаю? — грубо відповів конюх і продовжив свою роботу. Та, на Янове щастя, до конюха нагодився якийсь чоловік у поношеному костюмі й новенькому шовковому циліндрі.

— Дай-но гляну, — сказав він Яну. Той показав йому свій малюнок.

— Ти перемалював його в натуральну величину?

— Так, сер.

— Напевне, хлопче, це слід єнота. Ретельно оглянь всі великі дерева біля того місця. Як знайдеш дупло, пильніше придивись до кори дерева, і неодмінно помітиш на ній шерстинки єнота. От на цьому дереві й живе тварина.

Ян так і вчинив. Він пішов у ліс і справді знайшов велику липу, а на її стовбурі сірі жмутки шерстинок. Ян пригадав, що в одного з його шкільних товаришів була стара єнотова шкурка. Коли він порівняв знайдені шерстинки з хутром на шкурці, то остаточно переконався, що вони належать саме єнотові. Із цього Ян зробив висновок, що в кожної тварини свої неповторні сліди і своя шерсть. А ще він збагнув, що для вивчення тварин дуже корисно перемальовувати й описувати все, що бачиш.

Одного разу Ян побачив рослину з верхівкою у вигляді парасольки. Він викопав її з коренем і на кінці кореня знайшов білу бульбу. Ян покуштував її — вона мала смак звичайнісінького огірка. Хлопчик розгорнув «Шкільну ботаніку» і в алфавітному покажчику знайшов назву: «Індійський огірок». За описом він був дуже подібний до знайденої рослини, тож Ян включив його до списку відомих йому рослин.

А ще якось Янові спало на думку пожувати листя чудернацької рослини. Він читав, що у такий спосіб індіанці випробовують людину. Незабаром хлопця згинало навпіл од жахливого болю. Ян ледь дійшов додому. Мати нагодувала його гірчицею і змушувала пити багато води. Коли в горе-індіанця почалась блювота, він отримав добрячого запотиличника від матері, а потім ще й добавки від тата, коли той прийшов додому. Янові суворо заборонили ходити в ліс, одначе навіть страшні погрози не могли віднадити його від цього. Він просто діяв ще обережніше і ще з більшою насолодою проводив час у своїй хатинці на березі струмка.

У Янових батьків з’явилася нова служниця на ймення Бідді, канадка ірландського походження. Її бабуся — відома знахарка чи не на весь край. Втім, дехто вважав її відьмою, хоча насправді старенька була ревною католичкою. Дівчина перейняла чимало знань про трави від своєї бабусі. Одного дня, коли всі дорослі були на кладовищі на гробках, Бідді нарвала оберемок трав, сама всілась просто на землі, посадила дітей навколо і стала розповідати про відомі їй рослини:

— Це гілочка сассафраса — настоянку з його листя використовують для лікування хвороб шкіри. Котячу м’яту вживають при застуді. А це тсуга — хвойна рослина; з її кори добувають рожеву фарбу. До речі, зелену фарбу добувають із горіха.