Альфред Шклярський - Томек у країні кенгуру

«Дивак цей О’Донелл, — подумав Томек. — Мабуть, він пожартував з мене. Однак, треба переконатися, у чому тут справа».

Томек поспішив до ванної кімнати по морську йоду, в яку О’Донелл просив занурити його подарунок Повертаючись до каюти, він зустрів у коридорі батька та Смугу.

— Ти вже розпакував речі? — запитав батько.

— Саме розпаковую. Зайдіть на хвилинку до мене, покажу вам щось цікаве, — відповів Томек.

Вони разом увійшли до каюти. Динго привітав їх помахуванням хвоста. Томек поставив миску з морською водою на столі й мовив:

— Пригадуєш, тату, як після повернення з полювання на гірських кенгуру ти наказав мені відвідати золотошукачів і дізнатися, чи не потрібна їм допомога з нашого боку. Так ось, під час прощання старий О’Донелл вручив мені дивний дарунок. Це був шматок глини, який він знайшов в ущелині. За словами О’Донелла, ця глина має здатність набувати виняткових властивостей після занурення її в морську воду. О’Донелл просив мене нікому не говорити про його подарунок і взяв із мене слово, що я огляну його тільки на кораблі. Правду кажучи, я зовсім забув про нього. І лише тепер, розпаковуючи валізку, я знайшов цей шматок глини на її дні. Гадаю, О’Донелл пожартував наді мною, кажучи, що цей дарунок буде для мене великим сюрпризом. Та все-таки я, як радив О’Донелл, приніс трохи морської води, й ми зараз перевіримо, що означали його слова.

Томек розв’язав хустинку, кинув безформний шматок глини в миску з морською водою й з цікавістю схилився над нею. Заінтриговані дивною розповіддю хлопця, Вільмовський і Смуга також із цікавістю дивилися на те, що відбувалось у мисці.

— Ех, ще тоді, в ущелині, я подумав, що О’Донелл наді мною пожартував, — сказав Томек. — Під впливом морської води глина нітрохи не змінилася. Краще виллю цю воду разом із цим смішним подарунком за борт.

— Зачекай хвилинку, — зупинив його Смута. — Можливо, я помиляюсь, але… — Він вийняв шматок глини з води. Зважуючи його на долоні, додав:

— Досить важка. Як на мене, це не звичайна глина…

Він знову занурив глину у воду й почав розминати. Тонкий червоний шар глини швидко зійшов. За хвилину, простягаючи Вільмовському темно-жовтий шматок глини, Смуга здивовано промовив:

— Ось, будь ласка, сюрприз, про який казав О’Донелл.

— До лиха, та це схоже на золотий самородок! — вигукнув Вільмовський, розглядаючи подарунок.

— Так, це справжнісінький самородок, — підтвердив Смуга. — Мені вже доводилося чути, що кільканадцять років тому в Австралії часто знаходили великі шматки золота. Ну, Томеку, треба сказати, що О’Донелли виявились гідними того, що ти зробив для них. Підла людина ніколи не спромоглася б зробити такий королівський дарунок.

— Невже це справді золото? — недовірливо спитав Томек, здивований відкриттям Смуги.

— Немає ніякого сумніву, Томеку. Це справжнє золото, — відповів не менш здивований батько.

— Що ж мені з ним робити? — заклопотано спитав Томек.

— Можеш продати золото, а виручені за нього гроші покласти до банку. Коли виростеш, банк виплатить тобі досить значну суму, — порадив батько.

Томек на хвилину задумався, потім обличчя його прояснилося, й він радісно вигукнув:

— Я вже знаю, що ми зробимо з цим золотом. Організуємо за нього самостійну експедицію до Африки.

Чоловіки перезирнулися, здивовані цією ідеєю.

— Що скажеш, пане Смуго, про цю пропозицію? — запитав Вільмовський.

— Скажу, що Мала Голова не позбавлена розсудливості, — відповів Смуга. — Над цим проектом варто подумати.

— Поговоримо про це іншим разом, — підсумував Вільмовський.

— Усе це добре, татку, але я не хочу бачити золота, що нагадує мені про ті трагічні події в ущелині, — вигукнув Томек і по хвилині роздумів сказав: — Тату, пан Смуга запросив мене взяти участь в африканській експедиції. Ти дозволиш мені поїхати з вами?

— Якщо будеш добре вчитися, ми обов’язково візьмемо тебе до Африки, — відповів батько. — Тільки-но повернемося до Європи, я відвезу тебе до школи. Сподіваюся, ти надолужиш згаяне за час нашої мандрівки по Австралії. Ми й так не зможемо вирушити в нову експедицію раніше, ніж у травні наступного року.

— Деякі предмети я можу проходити тут, на кораблі, — із запалом сказав Томек. — Звичайно, я все надолужу.

Вільмовський і Смуга з задоволенням вислухали Томекову обіцянку. Вони вірили, що хлопець зуміє дотримати даного слова. Він ще ні разу не обманув їхніх сподівань.

Уже наступного дня хлопець замкнувся в каюті на декілька годин із книжками, якими забезпечив його передбачливий батько. Відтоді він щодень сідав робити уроки. Вірний Динго лягав на тигрову шкіру й не спускав очей зі свого господаря.