Альфред Шклярський - Томек у країні кенгуру

— На допомогу! Качконіс! — про всяк випадок крикнув він, оскільки не був упевнений, чи безпечна ця дивна тваринка.

Але поки прибігли мисливці, качконіс пірнув під воду, махнувши хвостом під самісіньким носом у Динго. Собака пірнув за ним у воду, але незабаром виплив на поверхню, голосно пирскаючи.

— Що трапилось? — з тривогою запитав Вільмовський, зупинившись на березі річки.

— Я бачив качконоса! Динго намагався його схопити, але він пірнув у воду біля самого берега, — схвильовано повідомив Томек.

— Як виглядала ця тварина? — запитав Бентлі.

— Вона мала дзьоб, як качка.

— Можливо, це справді був качконіс. Ці тварини в сутінках виходять із нір на пошуки поживи. Куди він сховався? — розпитував Бентлі.

— Тут, біля самісінького берега.

— Помацай рукою, чи немає там отвору, що веде до його нори, — порадив Смуга.

Томек наблизився до берега. Через хвилину він вигукнув:

— Так, так! Правильно! Я намацав отвір, подібний до входу в нору!

— Чудово! Як ви гадаєте, чи не пополювати нам на качконосів? — запитав Бентлі.

— Мені не доводилося чути, щоб качконоси витримували неволю, — зауважив Вільмовський. — У всякому разі їх немає в жодному із зоологічних парків.

— Це правда, що качконоси дуже погано переносять неволю. Мабуть, ми не знаємо правил їх утримання. Тубільці ловлять їх заради м’яса та хутра, з якого шиють собі шапки, — додав Бентлі.

— Привезти до Європи живого качконоса було б неабияким успіхом нашої експедиції, — втрутився Смуга.

— Спробуємо його впіймати, якщо вже нам трапилася така нагода, — вирішив Вільмовський.

— Якщо так, то я зараз принесу відповідне спорядження, — підсумував Бентлі.

Незабаром він повернувся з сіткою, що нагадувала довгий рукав, прикріплений до дерев’яного обруча, і разом зі Смугою вони закрили сіткою отвір, що вів до нори тварини, а відтак повернулися до табору.

У вечері, сидячи біля вогнища, Вільмовський обміркував із Бентлі умови обміну пійманих тварин на австралійських птахів, широко представлених у парку Зоологічного товариства в Мельбурні. Вони остаточно домовилися, що за кілька гірських кенгуру та двох ведмедиків коала Бентлі, як директор зоологічного парку, дасть Вільмовському зразки пернатих представників австралійської фауни. Це було вигідно ловцям, оскільки значно скорочувало термін їхнього перебування в Австралії. Таким чином, останнім етапом тривалої експедиції в Австралію мало бути місто Мельбурн, столиця штату Вікторія. Згідно з договором, капітан Мак-Дугал повинен був прибути туди на «Алігаторі» протягом найближчих днів.

Після обміну й завантаження корабля тваринами, упійманими протягом останніх тижнів, експедиція мала вирушити з Мельбурна до Європи.

Звіролови розраховували якийсь час пожити в Мельбурні, рідному місті Бентлі. Зоолог був радий цьому. Він полюбив нових польських друзів і хотів познайомити їх зі своєю матір’ю. Бентлі згадав, що їхній табір зараз знаходиться всього за вісімдесят кілометрів від гори Костюшка. Як тільки почув про це Вільмовський, він відразу запитав, скільки часу зайняла б екскурсія в Австралійські Альпи.

— Я гадаю, — відповів Бентлі, — що поїздка на гору Костюшка займе не більше як п’ять днів. Ми, мабуть, можемо дозволити собі цю маленьку прогулянку, бо нам доведеться простояти тут близько тижня, щоб дати відпочити тваринам.

— О, так, так! Ми повинні побачити гору, яку відкрив Стшелецький! — попрохав Томек.

— Варто скористатися цією нагодою, — підтримав його боцман Новицький.

— Давайте хоча б таким чином ушануємо пам’ять нашого славного земляка, — додав Смуга.

— Тоні чудово знає найкоротший шлях до гори Костюшка, адже це його рідні місця, — сказав Бентлі.

— Нема потреби більше дискутувати з цього приводу. Завтра опівдні вирушаємо на прогулянку до гори Костюшка, — погодився Вільмовський на превелику радість Томека.

Мисливці відразу вклалися спати, щоб як слід відпочити перед дорогою. На світанку Тоні почав згортати намети, а Вільмовський, Смуга, Бентлі й Томек пішли на берег річки перевірити поставлену напередодні пастку на качконосів.

Коли вони витягли сітку з води, то побачили в ній двох дивних звіряток, порослих густою коричневою шерстю. Довжина кожного з них не перевищувала шістдесяти сантиметрів, разом із коротким хвостиком. Томек переконався, що паща в них закінчувалася, як це стверджував колись Смуга, широким, укритим шкірою дзьобом, схожим на качиний, а між пальцями на ногах у них була міцна плавальна перетинка. Бентлі сказав, що відомості про спосіб життя, живлення та розмноження качконосів досі були ще цілком недостатні. Лише наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя вдалося встановити, що качконоси несуть малі яйця з м’якою шкіряною шкаралупою, подібні до зміїних. Як і у всіх ссавців, молоді качконоси живляться молоком матері, що виділяється із сосків на її животі.