Микола Білкун - Женька Жменька-Едісон

А коли глянути на Анатолія, то відразу скажеш, що цей хлопець бачив рейд Сінгапура і знає, які вітри дмуть у Біскайській затоці. Анатолій високий, ставний, з кучерявим чубом кольору пляжного піску, у новенькому капітанському кашкеті з золотим «крабом», рубчики кльошів гострі, як форштевні в есмінців, і блискучі, наче собачі носи, порипують черевики. Анатолій весь морський: очі у нього, мов чорноморська хвиля в шторм, а зуби білі, як шумовиння на тій хвилі.

Чому я вам згадав про Анатолія? Бо, по-перше, ви вже мали нагоду з ним познайомитись у першому розділі коло телефонної будки, а по-друге, він найближчим часом може стати Женьчиним родичем. Коли про це натякають Ліді, Женьчиній старшій сестрі, вона обома руками одмахується: «І таке вигадаєте!»

Ліда працює медсестрою у лікарні. Ї хоче бути лікарем. І обов'язково ним буде. Ліда серйозна і розумна дівчина. І красива. Анатолій, наприклад, вважає, що кращої за Ліду* немає у всьому світі. Так воно, мабуть, і є. Струнка, смаглява, чорнокоса і чорна цяточка на повній верхній губі.

Правда, коли б ми попросили Женьку дати характеристику Анатолію і Ліді, то почули б приблизно таке:

— Теж мені Лаперуз! Думає, як носить капітанського кашкета і водить свого зачуханого «Лабрадора» від шістнадцятого причалу до нового пляжу, то він уже й капітан далекого плавання. Бачили ми таких капітанів! І чого ця дурепа Лідка дружить з ним? Робить там собі у лікарні уколи і міняє компреси, то хай і робить. Ні, бачте, їй подобається, що цей «капітан» бере її під руку й веде в кіно. Я б на місці тата й мами і на поріг не пустив би цього задаваку, а вони, здається, теж його люблять. Тато з ним охоче розмовляє про різні портові новини, а мама завжди бере обережно його капітанського кашкета і вішає на гвіздок. Та все «Толик», «Толик» до нього. Чого доброго, він стане моїм родичем і нам доведеться жити в одному домі. Цього ще бракувало. Ну, добре, Лідка мені сестра. А хто він буде мені, коли Лідка ожениться на ньому? Не дуже мені цього хочеться. Правда, він не розповів ні татові, ні мамі, ні навіть Лідці про… Ну, словом, він мені багато напсував…

… У Женьки, як і в кожного винахідника, були щоденники. «Лабораторний», куди він записував результати своїх численних експериментів, і «Особистий», де він сам собі скаржився на власну долю.

Після невдалого походу по телефонну трубку не було що записувати у щоденнику «Лабораторному», і Женька плакався в «Особистому»:

«Я дуже невчасно народився.

П'ятнадцятилітній Гайдар командував полком. Ну, хай мені ще немає п'ятнадцяти, мені дванадцять. Але виходить, якщо не полком, то бодай батальйоном чи ротою я б уже зміг командувати? Тільки хто ж мені довірить! А Лєрмонтов? А Пушкін? Вони вже писали вірші, коли їм було по дванадцять років, і такі вірші, що ми їх і досі вчимо! А мені ж — теж дванадцять.

Ким я буду і чого мені хочеться? Ким я буду, ще не знаю, а хочеться мені зробити щось таке надзвичайне, щоб усі тільки ойкнули. Тільки не так, як ойкнула мама, коли я розбив її улюблене блюдечко, а захоплено, щоб про мій винахід стало відомо в усьому світі.

Наша піонервожата Люда любить говорити, що в житті завжди знайдеться місце для подвигу. Але де ти його вчиниш, того подвига? На пожежі врятувати кого-небудь? Та я за всі дванадцять років свого життя не пам'ятаю в місті жодної пожежі. Про море й говорити не варто. Курортників однаково не пускають у море далі як на сто п'ятдесят метрів. Коли вони запливають далі, рятувальники на своїх човнах завертають їх до берега і штрафують.

Про місцевих жителів промовчу. Всі вони плавають так, що немає ніякої надії, щоб хто-небудь коли-небудь почав раптом тонути. Шпигуна хіба що вловити? Тільки що робити в нашому місті шпигунові? Фотографувати чебуречну, де моя мама смажить чебуреки?

Тато каже, що я нестараиний, неакуратний, неорганізований і неуважний. Але ж майже всі винахідники були неуважні, це не завадило їм наробити такого, що люди й досі ахають.

Татові що? Тато — рибалка. Він виходить на сейнері у море, а там — аби кефаль чи ставрида були. Мама все життя, скільки я її пам'ятаю, смажить чебуреки. І смажить вона їх з таким виглядом, ніби важливішої роботи на світі немає. Ніби це не чебуреки смажаться, а які-небудь метеорити досліджуються.

У мами і в тата все правильно. І в Лідки все правильно. Вона закінчила школу медсестер, працює в лікарні, готується собі потихеньку до вступу у медінститут. Хоче бути лікарем. І вона буде лікарем, коли, звичайно, не стоятиме щовечора з Анатолієм біля хвіртки. Але хоч би як там було, вона знає, чого хоче. І Анатолій знає. Закінчив мореходку і водить свого катера. І навіть Котька знає, чого він хоче, каже: закінчу мореходку і піду на сейнер до твого тата. А я…»