Микола Білкун - Женька Жменька-Едісон

Витягнувши, мов гусаки, шиї, Женька і Котя спостерігали, як дядько Захар збирався. А він начебто і не помічав їх. Проте, коли зібрався, раптом сказав:

— Помийте добре руки й обріжте нігті.

— Ми сьогодні вмивалися, — не без гордощів заявив Женька.

— Що ти кажеш? — нібито здивувався дядько. — І однак, якщо ви хочете піти зі мною і мені допомогти, будь ласка, помийте руки ще раз, а я простежу.

Почувши, що від них чекають допомоги, хлопці наввипередки побігли до умивальника. Коті пощастило більше: як на те, він уранці обрізав нігті. Женька зітхнув і почав шукати ножиці.

Але ось всі санітарно-гігієнічні процедури позаду, і вони разом з дядьком Захаром ідуть сільською вулицею. Ідуть, ведуть ділову розмову, як і личить зайнятим людям.

— Роботка, хлопці, чекає нас морочна, клопоту буде чималенько, — каже дядько Захар, — зараз ми матимемо справу з дуже незалежним народом. У ясла цей народ вже не ходить, а до школи ще не ходить. І ніяких авторитетів, а тим паче медичних, взагалі не визнає. От і роби таким громадянам профілактичні щеплення.

Ось, виявляється, в чому річ! Женька і Котя йдуть як асистенти дядька Захара!

— Зайдемо у цей двір, — показав дядько Захар на симпатичний будиночок під білим шифером, що до самого чубка впірнув у зелень саду, — тут проживає громадянин Марущак Микита Павлович.

Громадянина Марущака Микиту Павловича було застукано зненацька. Ніс в ніс, на порозі власного дому. Громадянин Марущак Микита, Павлович повертався з чергового нальоту на власну оселю, тримаючи в одній руці окраєць хліба з маслом, а в другій — пузатий огірок.

— Приємного апетиту! — сказав Котя, який симпатизував людям з добрим апетитом.

Микита Павлович не відповів Коті: здається, він взагалі не помітив ні Коті, ні Женьки, а тільки дядька Захара. Зате дядько Захар почув:

— А робити укола я не дам.

— Що я вам казав? — начебто зрадів дядько Захар.

— І не треба, — ошелешив Микиту Павловича Женька, — не давай. Завтра або найпізніше післязавтра ти захворієш, хворітимеш, може, цілий рік, а твої товариші тим часом перейдуть до другого класу. Ходімо, дядьку Захаре, нам ніколи, а він все одно не дасть.

І Котька і дядько Захар тільки здивовано глянули на Женьку.

А от на Микиту Павловича Марущака Женьчина заява справила неабияке враження.

— Болітиме? — чи то запитав, чи то ствердив він.

— Тобі не болітиме, — вступив і собі у гру дядько Захар, — ми тобі не робитимемо укола. Ти боягуз.

І дядько Захар повернувся, щоб іти з двору. Такої наруги Микита Павлович Марущак стерпіти не міг.

— Заходьте, — рішуче сказав він, — я не боягуз. Я дома сам. Мама й тато на роботі, а бабуня на городі вибирають огірки.

За тими словами Микита Павлович ґречно вступився з порога і дав гостям змогу, зайти у дім. Мужність і надалі не покидала Микиту Павловича. Дядько Захар розклав на столі медичне начиння, сказавши, хлопцям, що кому робити. Женька тоненькою. пилочкою спиляв шийку ампули, Котя ваткою, змоченою спиртом, потягся до руки Микити Павловича. Той мовчки закачав рукав і довів-таки, що він не боягуз. Він навіть не скривився. Тут треба сказати, що й дядько Захар вмів «забивати цвяхи».

Тепер Микита Павлович вважав себе не зв'язаним ніякими договорами і вислизнув з хати раніше, ніж дядько Захар встиг закрити свою валізку. Було чутно, як спершу у дворі, а потім на вулиці залопотіли малі п'яти.

— Ну все, — зітхнув дядько Захар, — тепер він попередить всіх своїх колег, і нам навряд чи пощастить кого-небудь застати вдома. Розбіжаться по левадках та по лозах.

І ніби на підтвердження його слів почувся голос Микити Павловича:

— Митько-о-о! Тікай-а-ай, уколи роблять!

Женька вискочив із хати і побіг слідом за Микитою Павловичем. Коли дядько Захар і Котя вийшли за ворота, то побачили, що Женька таки наздогнав у кінці вулиці малого Марущака. І ще побачили, як Женька і Микита Павлович про щось статечно розмовляють. Розмовляють, як давні друзі, що давно не бачили один одного. Скоро Микита Павлович кудись побіг, а Женька повернувся захеканий і занадто скромний.

— Ходімо, — недбало сказав Женька.

— Куди? — не зрозумів дядько Захар.

— Ходімо до вас в амбулаторію. Цей Микита Павлович дав мені джентльменське слово, що всіх своїх однокашників збере і приведе до вас в амбулаторію. Мені здається, він слова дотримає.

Дядько Захар тільки плечима знизав, але Женьку послухав, і вони всі троє пішли в амбулаторію. І справді, через півгодини Микита Павлович Марущак довів їм, що він джентльменські слова на вітер не кидає.