Array Коллектив авторов - З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

Я є трудний народ, який не знає втоми,
Постаючи з раба та смертної судоми,
Засвідчую своє життя перед Творцем,
Хоч був похований і мертвим, і живцем.
Я з голоду помер у тридцять третім році,
І довго плоть моя в могилі на толоці
Лежала немічна. Я ждав, коли мене
На суд покличе світ і Бог припом’яне.
Я знаю: час настав і Бог мене побачив,
Та суду ще нема, і я ще не віддячив
За хліб із бур’яну, що рвав нам животи,
За пекло, що мені придумали кати.
Я вмер, але мій дух на українськім полі
Щоднини зводиться, як сонце в ореолі,
Вбирається в тіла соборів і дітей,
І правди полум’я несе, як Прометей.
Моїми діями, мечем мойого слова
Вщент буде знищена імперії основа —
Та сила потайна ненависті і зла,
Що прагнула мене перевернуть в хахла,
За людяність мою, за честь, за непокору
Карала муками в огні Голодомору.
Я є народ. Я встав з невольничого дна
До праці й творчості, до хліба й до вина,
Щоб піднімалися з руїн козацькі храми,
Щоб ми збиралися повік під прапорами,
Що сяють золотом блакитної яви,
Дарують миро нам, як Господу волхви.
Я знаю: чад настав! Кремлівські циркуляри
Ми прочитаємо, і не уникнуть кари
Вчорашні й нинішні вовки-більшовики —
Вселюдський трибунал триватиме віки.
Мене тепер ніхто не зможе побороти,
Бо я – земля і дух! Я в світові широти
Підняв своїх страждань боляще сяяття —
Жагу державності і волю до життя.

Мені до смерті буде снитись
Наш рухівський нічний похід —
Ми йшли до Кобзаря молитись
З Політехнічного, а вслід
За нами рухалися тіні,
Ішли донощики сумні,
Бо вже в моторів гуркотінні
Сурмили рухівські пісні.
І чули ми крізь мури й сквери,
Що спів наш, як Дніпро, тече.
Ішли за нами бетеери,
Світили фарами в плече.
Якби шарнули з кулемета,
Зайшли б ми в кров липку, як ніч,
Але дійшли б ми до поета
І до омріяних сторіч…
Та бетеери не стріляли,
Злякались, пощезали в тьмі,
І, мабуть, ми тому охляли,
Затихли, стишились самі.
Якби ж ті дула химородні
Вогнем лизнули тротуар,
То ми не дихали б сьогодні
Трутизною вождівських чвар!
Якби вожді хрестились кров’ю,
То, може, думали б ясніш
І під святою корогвою
Нам не вбивали б в серце ніж!
Не поєднала нас молитва,
Не поєднала нас любов.
Прийшла за славою гонитва,
І ми рабами стали знов.
Рабами не Москви, а слави,
Нас отруїв свободи мед.
І жаль мені, що в наші лави
В ту ніч не вдарив кулемет.

Трішки туману і трішки інею,
неба льодинку холодну —
на шлях…
Вечір, мов казка, над Україною

Казка, як вечір,
Аж синьо в очах…
Там, за тополями,
за огорожами,
де місто тікає на ніч в степи —

все запорошене,
все насторожене,
вся Україна заслухалась —
і не спить…

Коли мене питають: «Любиш ріки,
річки, і річечки, і потічки?» —
відмовчуюсь: вони в мені навіки,
а для мого народу на віки…

Коли мене запитують: «Народу
чи зможеш прислужитись, як і де?» —
мовчу: на ясні зорі, на тихі води
хай випадкове слово не впаде…

Коли мене питають: «Любиш землю,
степи, озера, яблуні в саду?» —
я знов мовчу: від них не відокремлю
себе й тоді, як в землю перейду…

Коли мене питають: «Рідну мову
чи зміг би поміняти на чужу?» —
моя дружина сину колискову
співає тихо… Краще не скажу…

Коли мене питають: «Батьківщину
чи зможеш ти забуть на чужині?»
кричу: «Кладіть отут у домовину
живим!.. Однаковісінько мені…»