Вадим Рибачук - Я мушу мовчати

Я прошу тебе до кімнати,
Жодних слів казати не треба.
Ти навчиш мене танцювати,
Ти навчиш повірити в себе.

Кроки є виключно вдалі,
Рухи є надто бурхливі.
Хочу я знати, що далі?..
Очі в нас тільки щасливі.

Одяг в нас вологий і зайвий,
Я від правд сьогодні є вільний.
В танцях я – часом лукавий,
І до цілунків надто схильний.

Хочу я тебе обіймати,
Як ріка – лілії білі.
Прошу я тебе до кімнати,
Де мій страх вже є не в силі.

Ножами вітер сонце ріже —
Забракло щирості і тиші.
Старих турбот натру у свіже,
Бо звик, що ми є трохи гірші.

Незвично бути близько неба,
Мов осінь я, що без зливи.
Мені турбот хоч трохи треба,
Старих турбот, де ми щасливі…

Ти співаєш дуже жваво
Про любов свою і зради,
Мені надто не цікаво
Про колишніх твої знати.

Хочу в тих піснях я бути,
Що я вірний надто часом.
Хай на світі знають люди,
Що тепер ми тільки разом.

В тих піснях всі таємниці
Ти розкажеш всім і всюди.
Бо я є в такому віці,
Що вже приклад може бути.

До пліток я вже байдужий,
Не ховаюсь, як раніше,
Я, мов вітер, що є дужий
І вчинити може гірше.

Ти співаєш дуже жваво
Про любов свою і зради…
– Не сумуй! – прошу ласкаво. —
За для успіху заради.

Ти любиш танці,
А я – каву
І сніг, що вранці,
Мов забаву.

Ти любиш простір,
А я – волю,
І теми гострі
В дощ про долю.

Ти хочеш «краще»,
А я – щастя.
Чи бути завше
Разом вдасться?

Ти хочеш тиші,
А я – бою…
Ми є сильніші,
Як я є з тобою.

Вечір дощ здолав в колоссі,
Зорі ждуть на таємниці.
Ти мені не кажеш досі,
Що тобі я – без різниці.

Хоче вечір бути в слові,
Що для рішень – мало часу.
Ми не є такі ласкаві,
Щоб казати все й відразу.

Ти з пісень говориш фрази,
Я зі сміхом вдавсь до чаю.
Здогад був мій не відразу,
Що тебе ось-ось втрачаю.

Вечір дощ здолав в колоссі,
Зорі ждуть на таємниці.
Я збагнуть не можу досі,
Що були то за дурниці?!

Дзвінким ключем летять лелеки,
У них і гідність є, і сила.
Так близько знов ми є до спеки.
Чи всіх образ мені простила?

Полишив дощ за садом тишу.
Мені б її ввібрати в кімнати!
Та гомін твій собі залишу,
Щоб страх собі ним дарувати.

Цей страх мені є справжня користь,
Що ти підеш кудись, без бою,
А я отут, собі натомість,
Влаштую бій з самим собою.

Дзвінким ключем летять лелеки,
У них і гідність є, і сила.
Тебе стерплю ще й після спеки,
Хоч ти й даремно гомоніла…

Моїх не любиш слів,
Чи голосу, що втомі.
Я теж би не любив…
Та ми давно знайомі!

В нас є багато рис,
Що викличуть питання.
Я радо би змінивсь.
Чи то змінить кохання?

Де б взяти таких крил,
Що всі сховають вади?
В мене нема більш сил
Тебе терпіти й зради!

Не любиш ти дощів,
А я – твій галас в домі.
Де б взяти нам тих днів,
Де ми є незнайомі?

Хоче злива прорватись в кімнати
Через скло, де є злості слід.
Я не вмію усе забувати,
Тож мій сум є на цілий світ.

Певен, цілиш ти у вікна навмисно, —
Там не треба багато зусиль.
Я не буду сваритися грізно,
Бо не кажеш мені про свій біль.

Хоче злива прорватись в кімнати,
Я впущу і її, і тебе!
Треба вчитись разом вибачати,
Бо над нами є небо одне.

Зберу багато жнив,
Як взнаєш таємниці,
Що пилко я хранив,
Немов очей зіниці.

Я не боюсь тих сліз,
Що ти проллєш завзято.
Хвалив я все і скрізь…
Чом нишпориш у свято?

Є в мене море справ,
А помочі – дві крихти,
Як горя я пізнав —
Чом тяжко так прибігти?

Чом нишпориш в речах,
Як свято є і друзі?
Ти маєш марний страх,
Чи хочеш по заслузі.

Зберу багато жнив,
Як взнаєш таємниці.
Та як я сльози лив —
Було всім без різниці.