Борис Олійник - Таємна вечеря

До цієї «дружби» ми принагідно ще повернемось, а зараз, мабуть, важливіше подумати, поміркувати, для чого знадобилася версія «відступництва» Бориса Олійника. Ясно — щоб скомпрометувати, морально знищити чи бодай утягти в «перетягування каната», щоб на якомусь повороті таки підставити йому підніжку, зняти з дистанції, усунути з політичної арени. А от чому «гуляє» саме версія «відступництва»? Є сенс оглянутись у недалеке минуле, пройти віхи життя поета, яке завжди було на видноті. Таку долю йому визначили талант і добра слава людини громадської.

Свою журналістську, а ширше — творчу і громадську діяльність Олійник почав у молодіжній пресі на рубежі п’ятдесятих-шістдесятих років. То був пік хрущовської «відлиги» — п’янкої, молодої і... непослідовної. Працюючи завідуючим відділом культури редакції газети «Молодь України», Борис Олійник гуртує всі найкращі молоді літературні сили, видає на шпальти великі добірки, оповідання провідних нині поетів і прозаїків-шістдесятників. Всі газети прицільно «били» по них, наче підводили їх до лави суду, а молодіжна газета стараннями поета відчайдушно підтримувала майбутніх речників національного відродження. Він благословив у світ перший в республіканській пресі вірш свого університетського товариша Василя Симоненка «Дід умер». Він організовував «круглий стіл» майбутніх дисидентів і нинішніх національних лідерів. За це його постійно «били» в ЦК, вимагали каяття — він робив своє. Коли редагував журнал «Зміна», комсомольські «вожді» за підказкою з великого партійного дому збирали як не бюро, так секретаріат для обговорення «проколів» Олійника. А «проколи» були більш ніж вагомі — гучні публікації Бориса Антоненка-Давидовича, Івана Бойчака, Миколи Вінграновського... Кілька доган — і редактора «прибрали». Поета рятує редактор журналу «Дніпро» Юрій Мушкетик, бере до себе заступником — і там вони уже удвох продовжують ту ж лінію. Через півроку Олійника зі скандалом виганяють із цієї посади — за власну поему «Дорога» і за повість Романа Іваничука «Спрага», де Маланчук, тодішній львівський, а невдовзі й всеукраїнський ідеолог, впізнав себе в головному негативному герої.

Отут і засяяла перед людьми найпримітніша олійниківська риса — незрадливість. Вірність друзям, принципам, раз у житті обраним орієнтирам — честі, совісті, рідній землі, батьківським заповітам. Здатність на вчинок. У часи, коли почалися політичні репресії шістдесятих років, скільки його колег зламалися, каялися, виступали з осудом товаришів, які «спіткнулися», з «колективними листами», Борис Олійник принципово відмовлявся брати участь у подібних акціях. Він не підписав «колективного осуду» під назвою «Еверест підлості», який розпочав чорний період у гоніннях на шістдесятників — І. Світличного, А. Перепадю та інших, хоч його кликали для цього у «високий дім». І досі згадую некролог пам’яті Льоні Кисельова в «Літературній Україні» і потрясіння: тим, що не стало юного поета, і тим, хто підписав слово прощання. Серед інших стояли три перших прізвища — Іван Дзюба, Іван Драч і Борис Олійник. Тоді, коли арештовували тільки за читання знаменитої праці Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», поставити поряд з ним своє ім’я означало лише одне — солідарність. Через кілька років Борис Олійник доведе це ділом. Будучи тільки-но обраним наймолодшим заступником голови Спілки письменників, він, чи не єдиний з членів президії, незважаючи на істеричні вимоги декого з колег, не підкориться партійній дисципліні проголосує проти виключення зі Спілки Івана Дзюби і «полетить» з посади.

Кому тільки не ліньки називали Олійника партійним поетом, придворним поетом, вкладаючи у ці слова особливий, аж ніяк не потаємний смисл. Що ж, Олійник не зрікається написаного, як дехто, котрі вважають, напевно, те за особливий героїзм. Не зрікається, але й не хизується. Чесно каже: так, писав і таке, зараз, мабуть, писав би по-іншому. Але придворним поетом він ніколи не був. Придворного б не били у хвіст і в гриву за «Дорогу». Придворному б не розсипали набору збірки «Рух» (її, покалічену, переполовинену, далеко пізніше видали в іншому видавництві). Придворного уже в 1988 році, на гребені визнання, партійний верховода не оголосив би «несповна розуму» і не затіяв проти нього провокації за лист у ЦК КПРС, од якої поета порятувала тільки... Москва. Придворний би взагалі не старався сваритись із сильними світу цього, а Олійник і сварився, і наступав — і, треба сказати, небезуспішно: за десять років його «комісарства» у Спілці письменників нікого з неї не виключили, хоч на політичному Олімпі намірів вистачало. Навпаки, поет-секретар постійно рятував од гонінь своїх колег. Івана Драча, наприклад, двічі захистив од виключення з КПРС, а тоді це значило далеко більше, в розумінні благ і благополуччя, аніж пізніший вихід із неї. Сьогодні ж, здається, тільки Драч зумів піднятись над політикою і зберегти з давнім побратимом нормальні людські і чоловічі стосунки.